Глава 5. Четвірка в лісі знаходить себе у пастці невидимого ворога. Частина перша

Напруга наростала. Щось невидиме стежило за ними, наводило жах і не давало розслабитись ні на секунду. Та як же воно це робило? Релі не знала жодного чудовиська, здатного ставати невидимим. На це були здатні лиш відьми, одначе… принцеса чомусь була переконана ― відьми до цього всього жодного стосунку не мають.

У голові дівчини одна за одною вирували думки, вона сканувала очима горизонт, намагаючись вловити те щось, що так вправно ховалося поза її поглядом. Кіара була також неспокійна. Вона позирала то на свої руки, то на Релі, то на ліс довкола, котрий виглядав аж занадто мирним і тихим. Та якими б напруженими не були ці двоє, Давіс та Лісанна, як виявилося, ситуацією сильно не перейнялися. Обоє змалечку виховувалися як воїни, тож загроза, що була невидимою і не наносила жодної шкоди, автоматично не вважалася загрозою.

― Вистачить, ― кинула байдужим і втомленим голосом Лісанна опісля кількох хвилин споглядання за Релі і її марним розгляданням джунглів. ― Тут нічого немає, забираймося. Потрібно спробувати надибати бодай на якийсь орієнтир, поки остаточно не стемніло.

І поглянула на обрій. За горизонтом небо набувало ніжних оранжево-рожевих відтінків. Довкола сонця, що збиралося сховатися за обрій, не виднілося жодної хмаринки. Зеленява джунглів у гармонії із заходом сонця не могла не заворожувати око.

Давіс кивнув, розвертаючись, аби наблизитись до Дзеркала. Як озвалася Лісанна, голос якої був уже не таким безтурботним:

― Заждіть…

Кіара аж підскочила, коли Лісанна почала вдивлятися у свої зап’ястя.

― Що за… ― округлила очі дівчина, у них з’явились суміш збентеження й недовіри до самої себе. ― Як я… ― вона швидко схопилася за спідниці, у яких була, аби сягнути правої ноги, де у неї в чохлі був закріплений кинджал. На місці… як же тоді…

Релі за долю секунди опинилася поруч й м’яко взяла одне із зап’ясть Лісанни. На ньому було декілька поздовжніх порізів, зовнішньо схожих до опіків на руках Кіари. Сама королева вогню заглядала через плече Релі, більш за все не бажаючи навіть знати, якого біса це появляється на їхніх руках.

Давіс швидко поглянув на Лісанну.

― Що за дурня?! ― змахнув він рукою з роздратуванням. ― Я ще розумію ось ця, ― кинув він швидкий погляд на Кіару, ― вона взагалі навіжена, але ти, ― ткнув він вказівним пальцем просто в обличчя Лісанни, котра від такого аж очі округлила. Тоді захитав головою: ― Ти не з тих, хто стане ось так от себе калічити, ― він на мить замовк, відвів очі, кліпнув, а тоді знову поглянув на Лісанну якось недовірливо: ― Ти ж не… ― його обличчя зненацька зробилося якимось… стурбованим?

Е ні, якщо там і була крихта стурбованості, то вже точно в якомусь спотвореному сенсі!

― Що? ― жорстко огризнулася Лісанна, дивлячись на нього, наче на свого найзлішого ворога. ― Ти що… ― скривилася вона, мовби від поганого яблука, ― думаєш, я хотіла себе прикінчити?! Прямо ось тут ось зараз?!

Давіс застиг із ошаленілим виразом обличчя. Лісанна не збиралася спускати йому це з рук. Прудко забравши руку із долоні Релі, вона ступила крок на нього й закричала:

― Іще чого надумав?! Язика з милом помий такі нісенітниці говорити! Перш ніж це станеться, я прикінчу тебе, зрозумів?! І ще… за такі слова… ти маєш відповісти перед Її Величністю! ― і різко озирнулася, змахуючи густим кучерявим волоссям і вказуючи на королеву вогню, що стояла неподалік.

― Що-о? ― і собі огризнувся Давіс, ― ви відколи подружками зробилися? Іще секунду тому ти була ладна…

Сумніву не було, іще трохи, і ці двоє безперечно зчепилися б у бійці, якби зненацька не пролунав голос Релі. Серйозний голос Релі.

― Здається, я знаю, в чому справа. І Її Величність, і Лісанна наносили ці рани на свою шкіру не просто так…

Та не встигла вона договорити, як Кіара, що стояла досить поруч, почала сміятися. Поволі істерично хихикати, зовсім не з сенсом, аби над чимось насміхнутися. Це радше був сміх попри страх, сміх, що мав допомогти справитися із тотальним заціпенінням перед обличчям чогось безсумнівно жахливого.

Релі швидко озирнулася довкола. Нічого. Зовсім нічого. Погляд її зафіксувався на повелительці вогню. Вона стояла непорушно, вдивляючись в одну точку перед собою. Довкола стояла абсолютна тиша. І лиш нервове хихикання розрізало її раз за разом, супроводжуючись струшуванням плечей Кіари, що була повернута до усіх спиною.

Першою не витримала Лісанна:

― Якого біса ти смієшся?!

Давіс завбачив не лишнім зауважити:

― Вона сміється так кожен раз, коли їй до чортиків страшно, хіба не помітила?!

Цей оклик прозвучав так голосно, після чого запала така пронизлива тиша, що мурашки по тілу пробігли просто у всіх. Тепер усі були переконані ― у лісі поряд із ними щось є. Та найбільшою проблемою було те, що як би вони не оглядалися, нічого не могли угледіти.

― Ваша Величносте, у тебе є здогадки? ― Лісанна продовжувала сканувати очима горизонт, мовби раптом невідомі істоти мали стати видимими. Голосу Релі вона не чула, тож в принципі й не уявляла, де та зараз перебуває. Довелося озирнутися, аби переконатися, що принцеса все ще тут. Вона виглядала доволі розгубленою. Та лиш на мить.

Бо в наступну Кіара скрикнула: