Глава 4. На вершині кам’яної вежі королева холоду приймає рокове рішення

Королева Нордесте, Адріель Естрел, за своєю натурою була людиною вельми стриманою. Та, незважаючи на те, що зовнішньо могло здатися, що вона холодна абсолютно до всього, усередині неї, все ж, частенько бушували емоції. Іноді вони переходили усі існуючі межі, і тоді Адріель починала нервово змірювати приміщення кроками.

Саме це відбувалося й зараз, у кам’яній вежі на території невеличкого табору у лісах Нордесте.

Поки вона ходила туди-сюди, а довгий поділ її сукні та накидка з хутром розвіювалися слідом по дерев’яній підлозі, лорд Ровен Едел продовжував сидіти в кріслі, спершись однією рукою на стіл для стратегічних планувань.

Почесавши свою невеличку блондинисту борідку, він проказав:

― Що це в біса було? Якого чорта вона усе розпатякала?

Адріель просто захитала головою, мовби зовсім не реагуючи на сказані слова.

― Вона ж… ― Ровен опустив руку, аби поглянути на королеву. ― Королева хаосу навіть не змушувала її казати правду силою свого кинджала!

Зненацька Адріель мовби осяяло. Вона різко зупинилася й витріщилася на лорда. Дивилася вона так секунд з двадцять, після чого уста її якось неспокійно прошептали:

― Кинджал…

― Що? ― на обличчі Ровена відобразилося нерозуміння.

― Це він, ― Адріель швидко підійшла до столу, поклала на нього обидві руки. Обличчя її виглядало напрочуд крижаним. ― Це точно він, Ровене.

― Маєш на увазі… ― брови Ровена зійшлися на переніссі.

Та не встиг він закінчити, як приміщенням роздався колючий дещо божевільний голос:

― Доброго ясненького дня-чи-то-уже-вечора, любі друзі півночі! ― всередину напрочуд швидко увірвалася темношкіра жінка із пишною копною довгого кучерявого волосся. Одягнена вона була у все шкіряне, і прикид у неї був, відверто кажучи, надміру відкритий.

Найвірнішу служницю Маелора Жахливого, відому як Темну Провісницю, знали всі. Чіткого її портрета не було ні в кого, та навряд чи поширений поміж осіб різних чинів опис «шкіряний відвертий одяг», «божевільна мова», «противний низький сміх» та «психопатичний образ» міг не підійти до жінки, що так раптово опинилася у кімнаті.

Ровен різко встав з-за столу й поклав долоню на рукоятку меча. Адріель озирнулася із одним зі своїх найбільш крижаних виразів обличчя. У ту ж мить всередину увійшов Даріен де Вантелл.

― Доброго дня, Ваша Величносте, ― обличчя новоприбулого аж сяяло фальшивою ввічливістю. Уклонившись королеві Нордесте у характерному поклоні із складеними перед собою кулак до кулака руками, Даріен поспішив звернутися й до її супутника: ― Ваша Світлосте лорд Ровен.

Випроставшись, він замовк і поглянув на них так, мовби зараз у цій п’єсі мали йти їхні слова. Лея стояла поряд, переступаючи з ноги на ногу й посміхаючись однією із своїх найбожевільніших посмішок. Очима вона здебільшого стріляла саме на Ровена, котрий, продерши горло, вирішив відвести погляд на Адріель.

― Ваша Ясновельможносте? Як… чому мене не було попереджено про ваш візит? ― виказала без найменшої долі невпевненості королева Нордесте.

Та замість того, аби зауважити, що цим мали б опікуватися слуги, Даріен зауважив:

― Ваша Величносте, справа надто нагальна, аби пам’ятати про формальності. Із мого замку було викрадено важливу річ.

Адріель виструнчилась. Непохитність осяяла її обличчя щільною пеленою.

― Сумніваюся, що вам слід шукати втрачене на території мого королівства.

Даріен парирував, з обличчя його не сходила ледь помітна крихітна усмішка:

― Правду кажучи, ноги моєї не було б на вашій території, якби річ ця не була виняткової важливості.

Адріель ж залишалася цілковито холоднокровною:

― У такому разі, чи слід мені вважати даний візит прямим звинуваченням у крадіжці?

― Ну що ви, Ваша Величносте. Ми з вами дорослі люди. До того ж, у мене є чіткі представлення вважати, що до крадіжки не причетний жоден із вашого народу.

Ліва брова Адріель струнко підскочила догори:

― Тоді що ж ви тут робите, Ваша Ясновельможносте?

Даріен склав руки за спиною:

― Але я не говорив нічого про те, що той, хто здійснив крадіжку, не пов’язаний із вами. Скажімо, він чи вона… могли зробити це з вашого прямого прохання.

― Це звинувачення?! ― прожогом втрутився Ровен. Рука міцно стиснула рукоятку меча. Він все ще перебував у чохлі при боці.

Щойно він ступив крок уперед, Лея зашипіла, наче та зміюка. Кучеряве темне волосся і вирячені очиська лиш додавали божевільності її образу.

― Аврелія де Вантелл була у цій вежі півгодини тому. Як і Кіара Лоран. Як і річ, яку я шукаю. Усі вони безслідно зникли і тепер…

Здається, Адріель зовсім і не був потрібен захист лорда Ровена:

― Ви прийшли сюди для того, Ваша Ясновельможносте, аби я допомогла вам відшукати втікачів? ― вона ступила крок до новоприбулого. ― У такому разі, насмілюся відмовити, адже їхня втеча була цілковито поза межами мого розуміння. Кіара Лоран мала допомогти мені упіймати королеву хаосу, та, як виявилося, на неї не варто покладатися.