Глава 1. Мати-собака завжди захищає своє цуценя

Три тисячі років тому, десь на території північних земель Лантеї

Насправді, з самого початку, крім людей, світ населяла незліченна кількість перевертнів. Вони проживали цілими кланами, так званими величезними сім’ями, полювали разом і їли в одному колі, а до інших кланів відносилися з повагою та шанобливістю. Хоча… якщо бути точнішим, між різними кланами перевертнів, часто навіть спорідненими кровно, досить нерідко спалахували неабиякі сутички. Іноді вони розгорталися до воєн, що за своїми масштабами охоплювали незримі площі землі, випалюючи її дощенту. Одначе, усі конфлікти вичерпувалися одразу ж, щойно на шляху в цих перевертнів з’являлися відьми.

Відьми, запитаєте ви? Що ж такого у відьмах, яке перевертням, могутнім світу цього, діло до цих любительок єднання з природою? А ось таке, що перевертні і самі природа. Як і люди. Проте люди ― то нижчий сорт, щось, що плутається під ногами і корисне лише в якості рабів. Але коли справа заходить про відьом… вони вже точно не раби. Вони радше сконають у пекельно жаркому полум’ї, проклинаючи все на світі, але ні за що не скоряться перед перевертнями. Що б там не було, не лише перевертні були могутніми світу цього. Відьми за своїми здібностями могли їх навіть перевершувати.

Тож, аби цього не траплялося, перевертні відстежували й знищували відьом у юному віці, ще до того, поки новоспечена цариця природи навчиться навіть найбанальнішому заклинанню. До того, як почне становити справжню загрозу.

Так і сталося, що невдовзі у світі майже не залишилося справді спроможних на могутню магію відьом. А ті, котрим вдалося уникнути Пекельного Суду, обрали не покидати сховку, тримаючись подалі від буремного життя, очолюваного перевертнями. З часом стало зрозуміло, що усі знання, артефакти та заклинання, відомі їм, сконали разом з ними.

― Це достобіса нелогічно, ― озвалася по закінченню оповіді дівчинка років десяти. Вона лежала у старому дерев’яному ліжку і була вкрита теплою ковдрою із овечої шкури. Обличчя виражало цілковиту незгоду із оповідачкою. Змахнувши головою із хвилястим темним волоссям, мала кліпнула великими темними очима й продовжила, чітко виговорюючи усі звуки: ― Якщо ж відьми ― такі могутні істоти, чому ж не об’єднатися й не дати відсіч перевертням?!

― Чш-ш, ― приставивши палець до рота, заголосила оповідачка, жінка років тридцяти (хоча насправді виглядала старшою, в силу загальної виснаженості й худорлявості).

Вона була одягнена у якесь лахміття, що колись можливо було пристойним сільським одягом. Насупившись, вона озирнулася через плече, прислухалася, і лише за хвилю запевнившись, що цих слів її нахабної доньки ніхто не почув, видихнула й повернулася. Неважко було зрозуміти, що саме так виглядала Ірвін-Прародителька, коли ще була звичайною людиною. Довге темне хвилясте волосся, чорні брови, смугла людська шкіра і… абсолютно звичайні темно-карі очі. З вигляду Ірвін здавалася типовою селянкою, у котрої практично не було грошей.

В принципі, на це добре вказувала й розвалюха, у якій вони з донькою проживали. Ось дах уже практично весь прогнив, і повно відер з дірами стоїть, аби ловити дощ, що протікатиме крізь нього. А стіни зіяють так, що людей з вулиці не лише побачити, а й розрізнити неважко. Мабуть, саме тому вона й оберталася, нашорошивши вуха, чи бодай ніхто не почув цієї необдуманої заяви з уст її доньки!

Незважаючи на те, що Ірвін сама по собі виглядала затурканою брудною нетіпахою, донька її, як і ліжко, на якому вона лежала, були наче оазисом посеред безкрайньої пустелі бідності й жебрацтва. Вочевидь, усі гроші, що вона заробляла, Ірвін вкладала у свою доньку. І справді… якщо поглянути угору, можна було побачити, що навіть дах будинку було полагоджено над її ліжком.

Та ж і як інакше? У світі, сповненому жорстокості і боротьби за виживання, мати-собака готова на все заради своїх цуценят.

Ірвін воліла бути матір’ю-собакою, тільки б її цуценя було ситим і спало в теплі та комфорті. Навіть якщо самій доведеться відчувати холодні краплі дощу за коміром, коли вночі піде гроза.

― Мамо, ― прозвучав стриманий, але дещо строгий голос, від якого Ірвін моментально зосередила свою увагу на доньці. ― Чому відьми не об’єдналися й не відстояли себе перед перевертнями?

О, так, їй було цікаво все. Усе, що не розкажеш, завершиться сотнею питань. Ірвін знала це, і тому щоразу, коли Елуїз благала «ну прошу, мамо, розкажи легенду, розкажи історію!», задумувалася «а чи варто?». Та щоразу таки здавалася із словами «ну гаразд, але тільки одну, а потім ти одразу заснеш». Все ж, як іще могла вчинити мама-собака, котра усією своєю душею обожнювала своє цуценя?

― Розумієш, доню, ― Ірвін опустилася на край ліжка, ― між ними ніколи не було єдності. Як немає і між перевертнями, до речі. І між людьми.

Елуїз зацікавлено обводила маму очима. А тоді скинула руками:

― Але ж якби була б…

― Певна річ, усе було б інакше.

― Ох-х! ― зітхнула Елуїз. ― Я не розумію! Люди також не якісь там щуренята! Можна взяти до рук зброю, а як нема… озброїтися тим, чим ми землю цим мерзотникам обробляємо! Стати всім, добути залізо… вони його бояться, це всім відомо! Чому ми всі сидимо, склавши руки… чому не…

― Тому що… ― промовила тихенько Ірвін, ― у всіх є сім’ї, і всі…

― Бояться? ― насупилася дівчинка. А тоді лице її спохмурніло: ― Як тато?