Візуалізація ― глава 28

Марден спостерігає за площею

Коли людей зібралося вже дуже багато, і настав назначений час, Маріетта випросталася й приготувалася говорити відповідно до того, як вступну промову закінчить слуга.

Та в ту ж мить Софі нервово вхопила материну руку і, наблизившись до неї збоку майже впритул, зашепотіла на вухо:

― Мамо, ще не пізно усе відмінити!

Та Маріетта навіть не поглянула на доньку. Її очі були приковані до блискучого леза гільйотини, а жоден м’яз на обличчі ні на мить не сіпнувся.

Тоді Софі, невідомо звідки набравшись сміливості, схопилася з місця і спробувала крикнути:

― Зупиніть це, прошу! Зупиніть!

Королева жорстко відштовхнула доньку вбік і тут же проголосила, адже слуга якраз передав їй слово:

― Як не прикро мені про це оголошувати, та прийшов час справедливого завершення того, що сталося на святі Миру. Те, ким виявився мій чоловік ― неприпустимо для законів Медіаносу. Тож прямо зараз…

Софі відчула, як Марден Бейвейр вхопив її за ліве передпліччя. Він зробив це так сильно, що дівчина ледь не видала гучний зойк. Притягнувши її до себе, синок лорда шепітно проголосив:

― Іще раз спробуєш утнути щось подібне, я відтрахаю тебе так, що наступного дня не підведешся з ліжка.

Помічники ката ведуть Аластера на страту

Софі жалібно поглянула на батька і заголосила:

― Татку… ні… татку…

Марден повернувся лиш на мить, аби гавкнути:

― Замовкни, бісова стерво! Ти ніколи його не любила, чому тепер ниєш?!

Аластер стояв із закутими у залізні наручники за спиною, у простій робі та штанях, брудний, зарослий, нерозчесаний… проте без жодної нотки страху на обличчі. І дивився він зовсім не на ведучого. Лиш пронизував поглядом свою дружину. Жінку, від якої він аж ніяк не очікував подібного кроку.

А Маріетта на нього не дивилась. Лиш поглядала на натовп, змірюючи його владним поглядом. Губи її були щільно зімкнені, хоча Аластеру на мить здалося, що вони злегка сіпнулися.

У момент, коли Аластер зажадав востаннє поглянути на доньку, помічники, крупні дядьки у чорному одязі, міцно схопили його худого й безсилого і змусили схилитися перед гільйотиною. А тоді взялися фіксувати його голову у спеціальному отворі.

Побачивши це, Софі не стрималася й заридала навзрид. Тепер, коли Марден більше її не тримав, дівчина важко опустилася на коліна, заливаючись сльозами.

― Татку, пробач мені, татку… пробач…

Аж тоді натовпом зівак прокотилася суцільна тиша. Це означало тільки одне ― засуджений зафіксований у гільйотині, тепер катові залишається натиснути на важіль, аби привести механізм в дію.

Люди застигли в очікуванні. Одні тягнулися поперед інших, аби краще бачити. Діти, що тих притягли сюди батьки, нічого не розуміючи, повторювали їхні дії. І хто б знав, що саме зараз натовпом пробиралася одна ще надто юна, проте сповнена неабиякого життєвого досвіду дівчина…

Аж ось Астрід розіпхала рукою двох жіночок і прямо перед її очима відкрилася картина…

Дівчинка могла б заприсягнутися, що у той момент їхні з батьком погляди пересіклися.

Та лиш на мить.

Бо в наступну секунду кат натиснув на важіль.

Очі Астрід широко розплющилися. Люди схвально закричали рівно за кілька секунд після того, як прозвучав звук відтинання людської голови від тіла і вона покотилася по платформі…

Люди кричали так голосно, свистіли, підкидували сяйливі шматочки паперу, гроші, шапки, що Астрід просто затулила рота руками.

Щойно вона на власні очі побачила момент страти власного батька.

Світ на мить мовби перестав для неї існувати. Усі ці люди. Галас, неймовірна радість довкола.

І в ту ж мить, як Астрід охопила пропалююча злість, вулицею прокотився м’який голос, який вона вже і не очікувала коли-небудь почути:

― Астрід? Астрід, це ти!

Дівчинка ошелешено підвела очі, обпираючись руками на мармурові плити.

Пітьма із серця Астрід моментально відступила. Всупереч тому, що щойно дівчинка пережила несамовите потрясіння, на мить їй стало так спокійно, як не було ніколи.

― Релі… ти… ти повернулась, ― на секунду Астрід навіть здивувалася, наскільки встиг огрубіти її голос.