Візуалізація ― глава 27

Релі утікає пустелею

І лиш тоді, коли усвідомлення того, що скорпіони її не переслідують, остаточно закріпилося у її голові, Релі обезсилено упала на землю. Вона була страшенно голодна й спрагла! Усе її тіло було в піску, а руки й ноги безперестанку тремтіли від страху й постійного бігу.

І все ж… вона вирвалася.

Вирвалася із цього жахливого полону!

А тоді подумала. Хлопець із сусідньої камери же ж заклинатель. Він скористався тьмою, аби витягнути зліпок ключа із замкової шпарини. Навіть якщо на його руках алевіати, які під сили зняти лише тому, хто їх наклав… він не зовсім безсильний! Йому необов’язково було давати цим скорпіонам себе розтерзати. Він міг просто відволікти їх, а тоді утекти.

До того ж, принцеса не чула його крику. А коли людське тіло розтерзують сотні кровожадних скорпіонів-переростків, це ж, мабуть, нестерпно боляче, чи не так?

Е ні. Вона ще сюди повернеться. Коли вона владнає із справами у Медіаносі, вона повернеться. Король Скорпіонів пошкодує, що дав їй утекти. Вона звільнить цього хлопця, чого б це їй не коштувало!

І, зібравши волю в кулак, принцеса зіскочила на ноги. Бігти було важко, проте мотивація була шалена. Попереду відкривалися безкінечні простори савани Ас’асхари, а у Релі, за її скромними підрахунками, залишалося тільки три дні на те, щоб дістатися Елесберту і завадити страті свого батька.

Ця зброя… вона без сумніву безпощадна! Ось про що говорила та рудоволоса дівчина із фабрики! Ось чому ніхто не наважувався зчиняти бунт! Не лише через покарання…

У ту ж мить із фабрики також долинули звуки пострілів. Вочевидь, це підоспіли приятелі Сілка, які приїхали на возах разом із ним.

Діти жадібно кричали… а постріли лише частішали. І враз Астрід усвідомила власну безпомічність. Її план… із тріском провалився.

Зненацька дівчинкою оволоділа шалена лють. Зірвавшись із місця, вона зібралась накинутись просто на Сілка:

― Я УБ’Ю ТЕБЕ!!!!!

Вона миттю зірвалася з місця. Сілк схопився за спусковий гачок, однак… нічого не сталося. У нього закінчилися набої!

Астрід уже не розцінювала це ні за шанс, ні за удачу. Вона знала тільки одне ― вона повинна його прикінчити. А тому здійснила стрибок, моментально поваливши чоловіка на землю. І, хоч він і був крупніший за неї, проте від неочікуваності нічого не зумів вдіяти!

Астрід не стала зволікати ні секунди, як і вчив її батько. Несподівано висмикнувши з-за пояса кинджал, який підібрала ще тоді в лісі, вона з усієї сили устромила його в грудну клітку Сілка. А тоді витягла й устромила іще раз і ще раз, поки із його рота із кашлем пішла темно-червона кров…

― Помри! ПОМРИ! ПОМРИ! ПОМРИ! ― і знову удар. Удар за ударом. Удар. Удар. Удар.

Коли на грудній клітці Сілка, що моментально обм’як і лежав трупом, уже не залишилося живого місця, Астрід з’їхала із нього і почала дірявити гострим кинджалом живіт, мовби він був якимсь особливо живучим і існувала можливість того, що він не помер від попередніх ударів.

― Помри! Помри! Помри! ― вона викрикувала це із кожним ударом, аж поки кров не просякнула увесь одяг Сілка, не забарвила краплями і сплесками обличчя самої Астрід і… поки вона не уторопала, що її руки… вони по лікті у крові!