Візуалізація ― глава 16

Принцеса тут же кинулася до ґратів і, обхопивши їх руками, заволала:

― Е-ей! Є тут хто?! Хто б там не був, я… я вам заплачу! Будь-яку суму, яку тільки скажете!! У мене… у мене і справді дуже багато золота!

Та принцеса здаватися не збиралася. Вона знову зіп’ялася на ноги:

― Еге-гей!!! Та ви хоч знаєте, хто я?! Я Аврелія де Вантелл! Я майбутня королева Медіаносу! Як… як ти посмів мене викрадати, божевільний Король Скорпіонів?!!

І хто б знав, що в ту ж мить із темряви сусідньої клітки долине глибокий юнацький голос:

― І що ж ти розкричалася, га, принцесо-сміливице?

Релі тут же скочила на ноги. Роззирнулася… нічого не видно.

― А? Хто тут?

Справа почувся рух. Хтось підвівся й підійшов до ґратів. Принцеса побачила неймовірно вродливого чорнявого юнака, одягненого у брудну лляну сорочку й поношені штани. Шкіру він мав смуглу, очі світлі, а тіло в міру підтягнуте. Словом, юнак не більше двадцяти років. В принципі, не особливо то й старший від неї, за кілька днів дев’ятнадцятирічної.

Голос його, однак, звучав, наче шовк:

― Ну привіт, нова бранко.

Принцеса здивовано розглядала незнайомця за ґратами. Красивий. І геть не такий владний і жорстокий, як Король Скорпіонів!

Навіть не второпавши, що склала руки на грудях, Релі випалила непохитно, цілковито в дусі молодої принцеси:

― Що ти сказав? «Нова бранко»? І скільки ще принцес викрадав Король Скорпіонів?!

― Ну… принцес насправді ніскільки. Можеш вважати, що ти особлива, ― блиснув він очима й подарував принцесі харизматичну усмішку.

Релі якусь мить пильно вдивлялася в його обличчя. Мовби… мовби намагалась у ньому щось розгледіти. Схожість… з кимось.

Та, зрештою, так і не знайшовши, до чого докопатись, вона повернулася в центр своєї клітки й всілася на землю із протяжливим:

― О. Лайно.

Незнайомець тут же зацокотів язиком:

― Ц-ц-ц. Не варто особі королівської крові ось так от необачно висловлюватися.

Релі мовби спеціально вигукнула ще раз:

― Лайно! Лайно, лайно, лайно! ― щойно вона опустила руки, вони тут же сховалися в оточенні пишного плаття. ― Я не можу зараз тут бути!

― О, ― відказав на це незнайомець. ― Ще такого не чув. Ти певне, хотіла сказати «не хочу», а не «не можу».

Та принцеса витріщилася на юнака:

― Ні, я справді не можу! У моєму королівстві… у моєму королівстві от-от розпочнеться війна!

Незнайомець нахилив голову вбік й із щирою цікавістю зронив:

― Війна? Розкажи мені.

Побачивши ошелешене обличчя Релі, незнайомець зітхнув, розводячи руками:

― Ми усе одно тут застрягли. Просидиш в тиші кілька днів, як я, почнеш божеволіти.

Релі знову здійнялася на ноги. Він говорив так спокійно, чисто і виважено, що узагалі не скидалося на те, що він просидів тут надто довго.

― А скільки ти тут сидиш? ― запитала з підозрою, уважно вивчаючи незнайомця очима.

― Достатньо довго, щоб забути про відлік часу.

Релі зосередилася на стіні камери позаду нього. Тепер, коли її очі звикли до темряви, вона зуміла розгледіти там чимало вирізаних на стінах паличок, що означали дні. Підвівши очі вбік, тоді ще в сторону, вона усвідомила, що груп із закресленими паличками на стінах більше, ніж здавалось.

― Ну, гаразд, ― зрештою згодилась принцеса й розповіла йому про все, що відбулось на святі Миру. А опісля, не змігши зупинитись, взялася відповідати на всі його питання про її походження. Про сім’ю, про мачуху і сестер-злючок, про батька, що виявився перевертнем…

― Значить… ось воно як, ― виказав у кінці розповіді незнайомець. ― Ти спасителька свого народу, перлина королівства, діамант корони. Тож, мені, мабуть, і слід звертатися до тебе як належить. Ваша Величносте спадкоємна принцесо, ― проказав він із всією повагою в голосі, так, як до неї зверталися тільки незнайомі їй люди, ті, хто дійсно поважав її.

У відповідь Релі лиш всміхнулася:

― Ні! Не треба цих непотрібних ввічливостей! Краще… розкажи, чому ти тут сидиш?