Глава 37. Викуси, мерзотнику

Місто швидко залишалося позаду. Релі бігла крізь густі зарослі, пробираючись все глибше і глибше у ліс. Їй хотілося якомога швидше дістатися північного кордону, дістатися фронту, аби її чимскоріш там убили.

Саме такою була її перша думка.

Кинутися під меч. Авжеж, саме того вона й заслужила. Безпощадна убивця має бути покарана.

Вона убила їх. Убила. Убила. Убила. Убила. Убила.

Раз за разом Релі перестрибувала через коріння дерев, маленькі горбки та інші перепони на шляху, при цьому узагалі не дивлячись під ноги. Вона прудко орієнтувалася по моху на деревах, періодично змінюючи напрямок руху. Ліс цей був дуже горбистим, тож аби дістатися півночі, доводилося частенько петляти, обминаючи яри і пагорби.

Вона убила всіх цих людей. Убила. Убила. Убила.

Та як би вона не переживала зараз, більше за все підливав масла у вогонь він. Маелор повторював у її голові раз за разом одне і те ж саме: «Убивця. Уби-ивця. УБИВЦЯ!»

Він повторив це щонайменше разів п’ятсот, перш ніж Релі різко не зупинилася і не заволала на весь голос:

― ЗАТКНИСЬ! Замовкни, стули пельку, закрий свого бісового рота!!! ― випаливши це в пориві емоцій, вона важко задихала, озираючись довкола.

Нікого.

Та в наступну секунду позаду пролунав грайливий голосок:

― Невже думала, що й справді здихалась мене? Так, ти убила тих людей, але це лише початок. Люба Релі, я знаю, як ти цінуєш свій народ. Але повір мені, коли ти уб’єш своїх сестер…

В пориві злості Релі рвучко озирнулася і накинулася просто на… дерево. Маелор точно був там секунду тому, та тепер знову стояв позаду неї:

― Тобі не впіймати мене, золотце.

І знову невдача. Цього разу голос донісся уже із гілки дерева просто над головою принцеси:

― Слухай, а ти впевнена, що ти взагалі вибралася із міста? Що, як ти далі там і продовжуєш убивати прямо зараз? Що, як усе це ілюзія і я просто змушую тебе думати, що ти вибралася звідти?

І тільки Релі підвела голову, аби поглянути на нього, Маелор клацнув пальцями.

В ту ж мить ліс довкола змінився степом із одиноким деревом, на якому і сидів винуватець ілюзії. І знову клац ― вони повернулися у місто. До трупів нещасних міщан збігаються люди, усі шоковані, розгублені, хто б це міг бути?!

Від такої картини Релі швидко усвідомила, що починає божеволіти. Її грудна клітка здіймалася так швидко і так сильно, що здавалося, вона от-от нанівець позбудеться можливості дихати. Зрештою, пікова точка була досягнута:

― ВИСТАЧИТЬ! ― закричала, поглянувши на пустотливого мерзотника, що висів на дереві, якого на тій вулиці явно не було.

Вартувало йому клацнути пальцями, як все повернулося в норму ― вони знову знаходилися посеред лісу.

Маелор зістрибнув із дерева просто перед Релі. Обличчя його виражало зацікавленість.

― Невже ти вирішила…

Та не встигла Релі бовкнути і слова, як мерзотник процідив із отруйною посмішкою на устах:

― Не вирішила… ц-ц-ц, я таки недостатньо стараюсь, ― прицмокнувши язиком, розвів він руками, а Релі аж напружилася. ― Що ж, куди ти там прямувала? Хотіла, аби тебе вбили солдати? Каєшся у скоєному?

Релі важко дихала всього кілька секунд підряд. А тоді розвернувшись від нього геть, заволала на весь голос:

― ІРВІН! ІР-ВІН!!

Обличчя Маелора лиш на мить сяйнуло здивуванням. Він швидко опинився перед дівчиною, аби зауважити:

― Вона не прийде.

Та Релі вперто його ігнорувала:

― ІРВІН! Я знаю, ти чуєш мене! І магічна монетка непотрібна, ти сама про це говорила!!

Надії на Прародительку були величезні. Релі розуміла, що ця жінка буквально всемогутня, а отже, володіє силою достатньою, аби прибрати цього виблюдка із її голови. Але… вона не з’являлася. І це викликало у Релі неабияку паніку.

― Ірвін, чорт тебе побери! Покажись! Я згідна на будь-які умови! Тільки прибери його із моєї голови!!

Маелор мовби спеціально витримав паузу, аби Релі побачила, що Прародителька не збирається з’являтися на її клик. А тоді винирнув перед нею, розводячи руками й граючи тонкими бровами:

― Та ну справді, так і на будь-які?

Релі обвела його вкрай сердитим поглядом.

― Тоді чого не згодишся на мої?

Принцеса проігнорувала ці слова, пройшовши уперед, до краю високого обриву. Попереду виднівся зовсім навіть не яр, а річковий каньйон, шалено глибокий!

Маелор все не вгавав:

― Твої руки ж уже по лікті в крові! Хіба є різниця в тому, щоб згодитися допомагати мені? Подумаєш, темний шлях, на який ти вже вступила, темнішим від цього не зробиться!

Релі лиш трішки повернула голову, аби процідити крижаним тоном:

― Замовкни.

А тоді ступила обома ногами на довгу деревну колоду, що була перекинута через річковий каньйон і з’єднувала дві сторони лісу між собою. З вигляду конструкція ця, відверто кажучи, узагалі не здавалася надійною. І Маелор це швидко помітив.