Глава 33. Коли на площі проллється кров, він з’явиться, аби врятувати її

Безсонні ночі почастішали. Маелор Жахливий з легкістю користувався магією тьми, аби проникати в мозок Релі, коли вона спала. Він мучив її жахливими кошмарами, змушуючи прокидатися кожної години. Невдовзі це стало настільки нестерпним, що в якийсь момент Релі усвідомила ― вона зовсім не спала уже три дні.

Організм функціонував просто жахливо.

«Ну як, як тобі те, що відбувається? ― він знову говорив із нею у її думках, коли принцеса вранці сиділа за столом перед порожньою мискою. Астрід, наспівуючи якусь дурну мелодію, готувала сніданок. ― Я казав, що не мучитиму тебе фізично, але я нічого не згадував про ментальні тортури. Мені відомі парочка справді дієвих…»

― Релі?.. ― раптом прозвучав наляканий голос Астрід. ― РЕЛІ!

Принцеса рвучко спрямувала погляд на сестру і тут же прийшла в шок. Астрід поралася поряд із плитою, але хтозна-як її одяг загорівся! Полум’я миттю почало обхоплювати тіло дівчини, що супроводжувалося панічним криком!

Релі зірвалася з місця, неначе стріла із лука. Налетівши на Астрід, вона повалила її на підлогу, знімаючи із себе одяг і намагаючись загасити полум’я.

Та в ту ж мить зіткнулася із опором.

Не відразу зрозуміла, що відбувається, чому сестра не дає їй допомогти?!

Одначе… не завбачила і того, що торкалася руками полум’я, при цьому абсолютно не відчувши його жару…

Враз усе второпавши, Релі скочила на ноги й відбігла на кілька кроків назад, ошелешено позираючи на сестру…

Та не менш шокований погляд був і у Астрід.

― Релі, що ти робиш?! Для чого ти… чорт, їжа! ― довелося кидатися до плити.

Релі кліпнула очима. Полум’я, як і не було. Одяг на Астрід цілий, не обгорілий, на плиті все в порядку, лиш яєчня пригоріла трохи, поки вони каталися по підлозі.

З жахом принцеса позирнула на свої тремтячі руки, і тут же роздався голос у голові: «Оцінила мій трюк з галюцинаціями? А я особливо і не старався. Усього лиш не давав тобі заснути ось уже п’ять днів. Здається, далі буде тільки гірше. Хтозна, що може статись. Раптом ти подумаєш, що твою сестру хоче убити чоловік з ножем. Ти накинешся на нього й спробуєш убити, та в результаті прикінчиш свою сестру! От веселенько буде!»

― НІ! ― вигукнула Релі вголос. ― Відстань! Відстань від мене! ВІДЧЕПИСЯ!

І замахала руками, хоча це, звісно, ніяк не могло допомогти. Натомість лиш викликало тотальне здивування у Астрід, яка, піднявши руки, повернулася до приготування їжі:

― Гаразд, ніяких контактів і сестринських обіймів. Нехай сьогодні так.

Їсти не хотілося зовсім, хоча Релі вже мала сумнів, що їжа взагалі потрапляла до її шлунку за останні кілька днів. А раптом усе це ― ілюзія, і вона насправді валяється посеред порожнього будинку, а Астрід…

Підвівши очі лиш на секунду, вона неочікувано зіткнулася поглядами із сестрою.

― Що з тобою? ― запитала та із максимальною турботою і щирістю, що були відомі людині із таким холодним і черствим серцем, як у неї.

― Н-нічого, ― вирішила відказати похапцем. Схопилася за виделку і закинула в рот трохи яєчні. Проковтнула, не пережовуючи.

― Та не нічого, ― кинула Астрід, відкладаючи виделку. Релі наважилася звести на неї очі. ― Ти не спиш ночами. Я бачила, ― доповнила вона, мовби це потребувало якогось доказу.

В ту ж мить Релі рвучко піднялася з-за стола. Стілець заскрипів по підлозі так сильно, що Астрід аж поморщила обличчя. А тоді довелося озиратися, бо Релі вже була біля дверей.

― Гей! Ти куди?!

Все ще не дивлячись на сестру, Релі зронила:

― У місто. У нас… закінчуються продукти. Потрібно що-небудь придбати.

Астрід тут же схопила зі столу свою шкіряну сумку:

― Я з тобою!

― Ні, ― твердим голосом відказала принцеса. ― У нас в загоні негодовані кури.

Астрід мовби тільки зараз згадала, що у них є господарство. Вартісного аргументу не знайшлося, тож Релі безперешкодно покинула будиночок і крізь ліс направилася до стежки, що мала вивести до Елесберту.

Щойно дівчину оточив густий ліс, у голові так і зазвучав зухвалий голос: «А це було розумно… змусити сестру залишитися вдома. У цьому лісі стільки крутих спусків. Хтозна, чи не опинилася б вона на дні якогось із них».

― Замовкни, ― крізь зуби процідила принцеса.

«З якої такої радості? Ти нічого для цього не зробила».

― Я не збираюся погоджуватися на будь-що з того, що ти запропонуєш! Ти зло!

Принцеса ішла такою швидкою ходою і майже не дивилася уперед, що у момент, коли з-за дерева перед нею хтось з’явився, злякалась до чортиків. Аж відскочила назад, а тоді уздріла…

Це ж він! Маелор Жахливий чи…

― Ну здрастуй, ― артистично вклонився їй молодий хлопець із коротким кучерявим волоссям торф’яного відтінку. Риси обличчя мав надто схожі на той образ, у якому вперше показався їй у залі для переговорів ― все такі ж проникливі світло-оливкові очі, тонкі брови та ніс і шалено незвична посмішка… кутики його рота здавалися злегка усміхненими навіть тоді, коли він не посміхався. І це, без сумніву, лякало, адже вираз його обличчя був просто вбивчим.