Глава 27. Лють. Частина друга

Менше за все Релі мала на меті ось так от кидати свого нового приятеля. Та коли скорпіони цілою зграєю накинулися на нього, буквально поглинаючи, у неї просто не залишилося вибору. Вона не могла нічогісінько вдіяти!

На мить дівчина подумала про те, що дарма узагалі затіяла втечу. Король Скорпіонів запропонував їй угоду, запропонував силу, вона могла погодитися і вийти звідси сама…

Та тоді принцеса згадала, чому узагалі відмовилася від цієї пропозиції.

― Ти правильно вчинила, Релі. Неважливо, які обставини, та ніколи не віддавайся пітьмі. Є те, чого не відвернути, а те, що можна, тобі під силу і самій. Головне не здаватись, гаразд?

Слова батька змусили серце Релі стиснутись. Вона важко дихала. А разом з цим розуміла ― якщо негайно не поквапиться, жертва незнайомця із камери буде даремною. А тому знайшла у собі сили, які тільки мала, аби схопитися з місця і побігти геть.

Бігти по піску виявилося тією ще задачкою. Та принцесі пощастило невдовзі дістатися до твердого засушеного ґрунту і усвідомити ― вона рухається у правильному напрямку.

І лиш тоді, коли усвідомлення того, що скорпіони її не переслідують, остаточно закріпилося у її голові, Релі обезсилено упала на землю. Вона була страшенно голодна й спрагла! Усе її тіло було в піску, а руки й ноги безперестанку тремтіли від страху й постійного бігу.

І все ж… вона вирвалася.

Вирвалася із цього жахливого полону!

А тоді подумала. Хлопець із сусідньої камери же ж заклинатель. Він скористався тьмою, аби витягнути зліпок ключа із замкової шпарини. Навіть якщо на його руках алевіати, які під сили зняти лише тому, хто їх наклав… він не зовсім безсильний! Йому необов’язково було давати цим скорпіонам себе розтерзати. Він міг просто відволікти їх, а тоді утекти.

До того ж, принцеса не чула його крику. А коли людське тіло розтерзують сотні кровожадних скорпіонів-переростків, це ж, мабуть, нестерпно боляче, чи не так?

Релі відчула, як сильно пришвидшилося її дихання та серцебиття, хоча вона ось уже кілька хвилин непорушно сиділа на сухому жовто-оранжевому ґрунті посеред безкрайньої пустки.

Е ні. Вона ще сюди повернеться. Коли вона владнає із справами у Медіаносі, вона повернеться. Король Скорпіонів пошкодує, що дав їй утекти. Вона звільнить цього хлопця, чого б це їй не коштувало!

І, зібравши волю в кулак, принцеса зіскочила на ноги. Бігти було важко, проте мотивація була шалена. Попереду відкривалися безкінечні простори савани Ас’асхари, а у Релі, за її скромними підрахунками, залишалося тільки три дні на те, щоб дістатися Елесберту і завадити страті свого батька.

***

Кривава діра у грудях пухкенького друга змусила серце Астрід битися у шаленому ритмі. А тоді роздався іще один постріл, від якого дівчинка в паніці спробувала затулити руками вуха. Прозвучало глухе скавуління й звук падіння ― іще одного пухнастого звіра було вбито.

Ця зброя… вона без сумніву безпощадна! Ось про що говорила та рудоволоса дівчина із фабрики! Ось чому ніхто не наважувався зчиняти бунт! Не лише через покарання…

У ту ж мить із фабрики також долинули звуки пострілів. Вочевидь, це підоспіли приятелі Сілка, які приїхали на возах разом із ним.

Діти жадібно кричали… а постріли лише частішали. І враз Астрід усвідомила власну безпомічність. Її план… із тріском провалився.

Вона хотіла урятувати їх усіх, а натомість… вона… убила їх усіх!

Зненацька дівчинкою оволоділа шалена лють. Зірвавшись із місця, вона зібралась накинутись просто на Сілка:

― Я УБ’Ю ТЕБЕ!!!!!

Та якою б не була мотивація, уздрівши дуло пістоля, вона тут же заклякла на місці. А тоді побачила, як палець Сілка торкається спускового гачка…

Вона була впевнена, що загине на місці. Як її пухнасті друзі, як Міркін…

На очі накотилися сльози. Та в ту ж мить перед нею промайнула тінь.

То був Лендон. Не завагавшись ні на секунду, він закрив її своїм тілом і тут упав додолу, прийнявши кулю…

Астрід у стані тотального заціпеніння дивилась, як останній її друг обезсилено падає на землю…

Це все її провина. Через її план усі вони помруть!

Губи дівчинки затремтіли, по щоках потекли рясні сльози. І в ту ж мить уста Лендона прошепотіли:

― Дякую. Тобі. За спробу…

Астрід так і отетеріла. Він дякує? Дякує їй за те, що помирає?!

Ні… це так не закінчиться… вона не залишиться на місці у бездіянні… що б то не була за зброя у Сілка… будь-якій зброї можна протистояти!

Притьмом у голові Астрід промайнули спогади.

На полігоні поряд із палацом дівчинка ще меншою билася на мечах із батьком. Удар, удар, відбила, відбила… і нараз батько з легкістю вибиває дерев’яний меч з рук восьмирічної доньки.

― Ти втратила пильність, ― зауважив він.

Астрід прудко кинулася, аби підняти меч і знову стати в стрій. Та знову її чекало те ж саме ― не встигла вона замислитися про удар, як батько уже її обеззброїв.