Глава 26. Лють. Частина перша

Релі практично одразу посвятила свого харизматичного співкамерника у свій план. Щоб відчинити клітку, потрібно було зробити восковий зліпок замкової щілини. А опісля ще й розплавити виделки та ножі, які їй також пощастило вихопити із гостини Короля Скорпіонів, й зробити із них ключі. Справа ця була абсолютно нездійсненною без допомоги ззовні. Тож принцеса не побоялася попросити у слуг, що приносили їм їжу, спеціальну магічну горілку, мовляв, хотілося б їсти більш теплу їжу, а не те, що вони приносять, холодне й бридке. Аргументувавши прохання тим, що, можливо, погодиться на пропозицію Короля Скорпіонів, Релі отримала те, що хотіла.

І тоді-то її таємничий знайомий сплеснув у долоні.

― А ти й справді кмітлива винахідниця, принцесо!

Релі лиш поглянула на нього блискучим поглядом із ледь помітною усмішкою на устах. Розплавивши віск, вона заштовхала його у замкову щілину, а опісля попросила незнайомця витягнути його звідти з допомогою магії. Попри алевіати на руках, незнайомець швидко справився із завданням ― все-таки, такі невеликі прояви магії алевіати не обмежували.

Отримавши зліпок, принцеса приступила до розплавлювання виделок та ножів. Коли вони перетворилися на горстку металу, дівчина взяла в руки спеціально заточений камінь й приготувалася робити ключ. Справа потребувала неабиякої точності, а відсутність необхідних інструментів тільки ускладнювала завдання. Робити маленькі зазубринки грубим каменем було вкрай важко. Та, врешті-решт, у неї вийшли які-не-які, але два ключі. Один для її камери, інший для його. І, хоч незнайомець наполягав на тому, що їй не слід звільняти його, а достатньо буде просто привести підмогу, Релі не могла з цим погодитися. Після слів Короля Скорпіонів вона мала великий сумнів, що хтось у її королівстві згодиться повертатися сюди, аби врятувати якогось там її знайомого.

Справи у Медіаносі набували загрозливого характеру, тож принцеса мала на меті повернутися якомога швидше.

Вибравшись із камери, вони одразу ж рушили підземним коридором у напрямку, вказуваному незнайомцем. Принцеса вірила, що він швидко виведе їх на поверхню, оскільки повинен добре розумітися у володіннях Короля Скорпіонів, проте…

Сталося не так, як гадалося.

На поверхню вони то вибралися, проте одразу ж потрапили в оточення сотні, а то й більше, скорпіонів. Усі вони були завбільшки з півметра і повзли по піску із характерним шурхотом, мовби вилізаючи і справді з-під землі.

― Лайно! ― одразу ж вигукнула Релі, маючи на меті дістати з мішечка цянь-кунь свій кинджал.

Однак незнайомець у чорному, котрий під сонячним світлом дня здавався досить гарним вісімнадцятирічним юнаком, виставив перед нею свою руку і прошепотів:

― Щойно я скажу ― біжи.

― Що?! ― так і вирвалось у принцеси.

― Що чула! ― швидко озирнувся на неї хлопець. ― Я відволічу їх на себе, а ти утікай!

― Що?! Ні!

Та було пізно. Хлопець кинувся в сторону, голосно кричучи. Скорпіони цілою купою на шаленій швидкості рушили за ним.

***

Грала жвава весільна музика. Весілля у королівському палаці, однак, не скористалося великою популярністю. Запрошені були виключно лорди та графи із відповідних територій Медіаносу. Кожен із них привів друзів та сім’ю, та, в цілому, гостей було зовсім небагато.

Та ніхто й не думав ризикувати, запрошуючи на територію палацу звичайних людей. Вони тільки те й робили, що стовбичили за брамою та під муром, викрикуючи голосні заяви по типу «стратити короля!», «вимагаємо чесної коронації!», «Маріетта де Вантелл повинна знайти короля!». Та ніхто з них і словом не згадував про Релі та інших дітей короля й королеви. Як нікого не цікавив і новоспечений наречений ― Марден Бейвейр.

Одягнений у позолочений фрак, світловолосий лордів синок з гордістю на обличчі стояв поряд із своєю нареченою, красивою рудоволосою дівчиною із вкрай неживим обличчям. Вона була одягнена, наче справжня богиня. Біла сукня, прикрашена мереживом та коштовним камінням, напівпрозорі рукави із дороговартісного матеріалу, діадема з діамантів у волоссі, зібраному в хитромудру зачіску. І справді, з вигляду неймовірна красуня. От тільки… із вкрай неживим обличчям…

Коли ж королівський священик оголосив їх чоловіком та дружиною і на подружжя посипались пелюстки ніжно-рожевих троянд, Марден жорстко вхопив руку Софі й шепнув на вухо:

― Поцілуй мене. Поцілуй негайно, якщо не хочеш впасти в очах всіх цих людей ще більше.

І вона повернулася до нього. Повернулася, наче бранка, закована у залізні ланцюги. Він владно вп’явся своїми губами у її, і, хоча здалеку поцілунок виглядав ніжним та пристрасним, на губах Софі залишилися добре відчутні синці, які вдало приховала яскраво-червона помада.

Невдовзі молодята разом із вишкіреною від вуха до вуха Маріеттою та батьком Мардена, лордом Каліасом Бейвейром, що йшли під руки, попрямувала до палацу. Там на них, а також на гостей, чекав величезний пір.

Стіл аж прогинався від різноманіття страв, а вино лилося із бокалів, наповнюючи і зігріваючи уже й так ситі шлунки світських осіб. Марден весь час пив із своїм другом, вірним зброєносцем Ендрасом, таким же покидьком, як і він сам. Софі могла заприсягнутися, що чула, як вони обговорювали те, що нещодавно їм вдалося просто пречудово натішитися із однією із служниць Релі. Софі могла лиш сподіватися, що то була не Мей, адже у темниці її дівчині так і не вдалося відшукати. Та навіть попри це… ці покидьки мали жінок просто за ніщо, вважали їх лише способом задоволення своїх тілесних забаганок. І Софі добре усвідомлювала, що щойно добровільно дала йому свою згоду. Якщо цей покидьок виробляв таке із іншими жінками, що ж він зробить із нею, його законною дружиною?!