Глава 22. Ніколи не знаєш, що поруч сидить психопат

Вибратися у місто в умовах, що склалися, було геть не легкою затією. Та коли Софі второпала, що Маріетту більше цікавить організація оборони Медіаносу, аніж справи власної доньки, а Марден Бейвейр тільки й робить, що косо позирає на вільний трон з метою якомога скоріше посадити туди свій зухвалий зад, утеча в місто виявилася справою легшою, ніж здавалося.

Одягнена в найбільш просте із свого гардеробу темно-оранжеве плаття, Софі йшла із плащем на плечах та капюшоном на голові, аби максимально скидатися на звичайну міщанку.

Із собою прихопила невеликий кошик і швиденько купила для вигляду декілька персиків, аби наповнити його і не здаватися дивачкою, адже, по факту, середуща принцеса Медіаносу прийшла сюди далеко не за фруктами.

Вона прогулювалася алеєю, на якій торгували різноманітною зброєю, так і придивляючись до луків та стріл. Дівчина якраз роздивлялася оперення одних стріл, коли почула звук наближення чогось дуже гучного і громіздкого. А з ним і крики:

― ОБЕРЕЖНО! Кінь… зірвався! В сторони!!!

Крик чоловіка доносився ще із початку широкої вулиці. Софі озирнулася й побачила, як просто сюди несеться скажений кінь, запряжений у крупний віз із накриттям для перевозки продуктів. Він гнав так швидко, що віз розхитувало із сторони в сторону ― людям доводилося в останній момент відскакувати вбік, аби не опинитися під копитами коня чи, що гірше, під колесами повного продуктів возу.

Розгублений візник зупинився ще на початку вулиці. Вочевидь, у нього вже не залишалося сил гнатися за возом. Та й… чи був у цьому сенс?

Софі приготувалася зрівнятися із лавкою продавця, у якого розглядала стріли, як раптом… вона побачила маленьку дівчинку, що стояла просто на шляху перед возом!

Дівчина не вагалась ані секунди. Кинувши кошик із яблуками, вона кинулась уперед. Завдяки зручному вбранню, вдалося схопити дівчинку і перекотитися вбік в ту ж мить, як віз із конем з гуркотом пролетів повз.

Люди з жахом охнули. Візник знову біг вулицею із криками: «Пробачте!», а тоді «В сторони!!! Кінь здурів! ОБЕРЕЖНО!»

Софі розгублено озирнулася назад, все ще тримаючи дівчинку притиснутою до себе. Вона й повірити не могла у те, що щойно зробила. Здавалося, то був всього момент ― побачила, вирішила, зробила. Але як їй це узагалі вдалося?

Несподівано поруч із ними прозвучав голос молодого хлопця:

― Не знаю навіть, як і дякувати вам, міледі.

Голос був дуже приємним, а коли Софі підвела очі, то побачила перед собою кучерявого блондина років дев’ятнадцяти, красивого, проте замурзаного, в робочих рукавицях та фартуху. Софі отямилася не одразу. За хлопцем знаходилася його лавка ― із різноманітними господарськими інструментами і… стрілами та луками для полювання.

Очі Софі так і засяяли. Відпустивши малу в обійми старшого братика, дівчина із захопленням підбігла до вітрини:

― Це… ваші?

Хлопець з молодшою сестрою на руках наблизився, аби окинути таємничу незнайомку блискучими очима:

― Я вам іще як слід не віддячив, міледі. Боюся, якби не ви, ця маленька бешкетниця…

― Вам не варто… ― почала було Софі, повернувшись до нього обличчям.

― Мене звати Нік. Як я можу називати рятівницю моєї сестри?

Софі дещо опустила погляд. Нікому не слід знати, що вона тут. У місті надто нестабільна ситуація. Люди протестують перед замком, вимагаючи страти короля, на вулицях регулярно проходять криваві бунти з участю королівської гвардії. Королівська сім’я зараз не користується популярністю.

Тож дівчина сказала, ледь провівши губами:

― Фіона. Моє ім’я Фіона.

― Фіона, ― повторив Нік із явною насолодою в голосі. І знову поглянув на Софі таким поглядом, яким на неї ніколи не дивився жоден хлопець.

Якщо так подумати, на Софі завжди дивилися тільки з певною метою. Вона була принцесою, королівською особою, тож усі, хто коли-небудь розмовляв із нею, вважали за потрібне бути фальшиво ввічливими, намагаючись таким чином привернути її увагу. Звісно, це стосувалося як осіб із званням, лордів, графів та інших, так і простих людей, котрі бували в палаці. Усі вони так і бажали заволодіти її увагою, заволодіти нею! І не з ціллю того, що вона їм справді подобалася… авжеж, ні! Хто стане узагалі цікавитися тим, яка вона людина, якщо всім відомо ― вона принцеса! А значить, завоювавши її, можна вже ні про що не турбуватися ― гарне майбутнє гарантовано.

Те ж саме було потрібно від Софі і Мардену Бейвейру. Тільки, на відміну від усіх попередніх залицяльників, цей був «крупною рибиною». Помітивши маленьку рибку Софі у товщі океану, він перекинувся на велику акулу й відтепер не збирався відпускати свою жертву.

Нік же був іншим. Він дивився на неї по-іншому, він був вдячний їй не за те, що вона принцеса, а за те, що вона врятувала його сестру. За її вчинок. За те, що вона зробила, а не просто за те, що вона є.

Але дівчина ні за що не сказала б йому своє справжнє ім’я. Те, що зараз він поглянув на неї інакше, ніж усі, ще не означає, що він не перекинеться на акулу, коли дізнається, хто вона насправді.

― Тебе цікавлять луки, Фіоно? На кого хочеш полювати? ― поставивши сестру на землю, Нік сказав їй розбирати дрібний товар, а сам повернувся до Софі.