Глава 19. Раб за раба, золото до золота

Астрід прокинулася від нестерпної тряски. Розплющивши очі, виявила, що перебуває у великому возі, що їде крізь ліс по не зовсім прийнятній ґрунтовій дорозі із безліччю каменюк на шляху. Більше того, у возі вона була не одна.

― Прокинулася? ― прозвучав поруч голос рудоволосого трошки повненького хлопчака приблизно її віку.

― Видно ж, що ні, ― із явним докором проговорив худий темноволосий хлопець, що сидів навпроти Астрід. ― Гей, принцесо! ― замахав він руками перед дівчинкою.

Та Астрід прудко перехопила його руку і зашипіла:

― Я не принцеса!

― Аха-ах-аха, які ми горді!

Віз знову підскочив, наїхавши на крупний камінь. Астрід відпустила руку хлопця, аби озирнутися. Попереду їхав ще один такий самий віз, повний дітей, а ще перед ним група із вершників, одягнених у розбійницький одяг.

― Це що? Нас викрали? ― насупилася Астрід, нічого не петраючи.

― Тс-с! ― зашепотів рудоволосий юнак, хапаючи дівчинку за руку і показуючи, що їх наздоганяють іще кілька розбійників на конях.

Один із них виявився найшвидшим і вмить удар батога ледь не зачепив руку Астрід, якою вона трималася за край воза, оскільки сиділа останньою в ряду.

― Ану мовчки сидіти! ― заволав розбійник. ― Скоро приїдемо!

Астрід замовкла й взялася оглядати процесію. Вози були битком набиті дітьми різного віку ― від наймолодших до майже повнолітніх. Більшість була у звичайному сільському одязі, проте траплялися й доглянуті міські діти, а також і такі, як вона, діти з вищого класу.

Коли кінь із розбійником трохи віддалився, до Астрід підсунувся чорноволосий хлопець:

― Я Лендон, ― представився він, ― це Міркін, ― кинув він на рудого, ― а ти, якщо не принцеса, точно вже якась багата шишка. Як тебе звати?

Астрід зміряла його недовірливим поглядом. Вона не збиралася представлятися і взагалі не мала наміру більше тут залишатися. Окинувши очима розбійників, що віддалилися від возів на досить значну відстань і плелися десь позаду, вона схопилась за край возу, аби…

― Гей, що ти робиш?! ― Міркін тут же вхопив її пухкенькою долонею. ― Зістрибнеш ― з життям попрощаєшся!

Астрід люто поглянула на нього:

― Я не збираюся тут сидіти!

І, вирвавши руку, таки зібралася зістрибнути. Проте цього разу її зупинив Лендон. Голос його звучав цілком серйозно:

― Ну давай, і закінчиш, як іще декілька відчайдух з цього воза. Інші підтвердять.

Астрід поволі озирнулася. На неї було спрямовано десяток очей.

― Угу-угу, ― кинула якась дівчина років шістнадцяти. ― Прямо на наших очах…

― Розтоптали кіньми, ― додав хлопчик років десяти. ― В м'ясо. Шматки так і розліталися навкруги, ― протягнув він шепотом із таким проникливим обличчям, що по спині Астрід так і пробіг холодок.

Проте вона швидко впоралася із страхом і знову повернулася:

― Мене не наздоженуть.

― Упевнена? ― і знову цей серйозний тон Лендона.

Астрід ще раз поглянула на розбійників, що трималися на відстані. Схоже, це було зроблено спеціально. Аби дочекатися, поки такі відчайдухи, як вона, наважаться зістрибнути з воза й кинутися утікати.

Астрід подумала, що могла б відразу чкурнути у ліс і там вже шукайте… проте тоді згадала, що усі розбійники озброєні стрілами із залізними наконечниками… дівчина сіла на своє місце і поглянула на ліву руку. Саме туди влучила стріла, що й перервала її перетворення. Та зараз на руці не було ні сліду.

― Ну що, героїне, передумала? ― прозвучав холодний голос Лендона. Астрід зиркнула на нього не менш крижаним поглядом.

― Надовго я тут не залишуся, ― зронила вона.

― Це ти ще не знаєш, куди нас везуть, ― сумно промовив Міркін. Він подобався Астрід значно більше холодного Лендона.

― І куди? ― неприємно озвалася дівчинка.

― У центр сучасного рабства.

― Куди?

Почувши слово «рабство», Астрід так і зніяковіла. Яке іще рабство? Усім же відомо, у Медіаносі не існує рабів! Їхні предки боролися стільки століть, аби вибороти свободу… рабству тут більше не місце! Усі работорговці були знищені, а подібні рухи швидко придушувалися… протягом століть ніхто не наважувався…

Та тоді дівчинка пригадала причину конфлікту з Мерідією.

Раби. Заклинателі-раби, яких королева викрадала із сусідньої країни, аби продавати на північ.

Якщо такий рух існував у верхівці держави, значить…

Астрід поглянула на дітей. Вони усі ― не люди, як і вона? Чи… цим работорговцям байдуже, кого продавати?

Раптово дівчинка усвідомила, що за все життя у палаці вона абсолютно нічого не знала, про світ, що її оточує. Так, вона робила чимало таємних вилазок в околиці, та до цього їй і справді дуже щастило.

Бабуся мала рацію. Слід було залишатися у таборі.

Одначе… бабуся й справді нічого про неї не знає. Вона сміливіша, ніж думають всі довкола. Затоптають кіньми? Вистрелять металевими стрілами? Спочатку спробуйте наздогнати!