Глава 15. Важка корона

Молодша де Вантелл, почувши, що хтось схопив її, одразу ж почала відбиватися. Вона висмикнула з-за пояса короткий меч, проте його рвучко вибили із її рук. Секунда повороту і…

― Бабуся?!

Астрід озирнулася. Слуги бабусі, і… неймовірно, це сама Лінда де Вантелл, єдина людина із палацу, із якою їй завжди було справді комфортно спілкуватися.

Рвучко піднявши свій меч, Астрід заклала його за пояс і викрикнула, збираючись зірватися з місця. До слова, вона помітила в лісі коней і вже уявила, як викрадає одного із них і…

― Навіть не думай, дитино, ― прозвучав строгий голос Лінди де Вантелл. Вона все ще була у своєму вечірньому платті, проте із тепленьким хутром на плечах.

― Але вони… вони викрали Релі! ― скрикнула мала. ― Я.. я мушу… мушу прослідкувати за ними, аби дізнатися, куди вони її повезуть!

― І який в цьому сенс, якщо тебе також схоплять? ― звела догори брови Лінда.

Астрід насупилася, нервово озираючись. Слуги стояли довкола неї, чітко знаючи, що ця мала шмаркачка вже будує план втечі. Ох, вони надто добре знали її!

― Невже не помітила? ― наблизилася бабуся. ― Вони давно вже засікли тебе. Лиш вдали, що не помічають, аби ти забула про обачність й наблизилася. А тоді… Астрід, сьогодні знову повня. Що, якби ти…

Закусивши губи лиш на мить, мала пройдисвітка викрикнула:

― То я перекинулася б на вовчицю і роздерла їм усім глотки!

― Перш ніж ти загризла хоча б одного, інші пронизали б тебе наскрізь!

― Перевертням мечі не шкодять!

― Не залізні, ― зауважила Лінда. Астрід замовкла. На це аргументів не існувало. Вона й справді не надто придивлялася до зброї людей Короля Скорпіонів. Вона бачила його залізний батіг, проте в інших були луки, стріли і кинджали. Вони сильно блищали, вона думала, що вони срібні.

Очі Астрід забігали туди-сюди. Вона знала, що уже пізно сідати на коня й наздоганяти процесію… та вона не могла з цим змиритися.

― Але, бабусю! Це ж Релі! Вона… ― кулачки тринадцятирічної де Вантелл міцно стиснулися.

― Ми повинні повертатись, ― бабуся була уже поруч й гладила внучку по плечу.

― Куди? ― звела очі Астрід. ― Назад у палац?

― Туди не можна. Через те, що твого батька було викрито, зараз там почнеться скандал. Сьогодні знову повня, ти повинна бути в безпеці.

І, гладячи внучку по спині, повела її до коней.

***

У королівському палаці в Елесберті стояла напружена атмосфера. У порожній тронній залі Маріетта, одягнена у вузьке оздоблене рубінами темно-золоте плаття із довжелезним прозорим шлейфом, намотувала кроки, походжаючи туди-сюди перед троном. То була одна із її звичок, коли щось ішло не за планом. Коли потрібно було терміново продумати новий план дій. Коли потрібно було максимально сконцентруватися.

Софі це добре знала. Вона трималася осторонь, боячись гніву матері, проте, зрештою не втрималася й наблизилася. Очі її були вкрай стривожені, донька наважилася запитати:

― Мамо… ― Маріетта, на диво, одразу ж спрямувала на доньку пронизуючий погляд світлих очей. Софі, до слова, одягнена у схожому стилі, лише в бордових відтінках, ледь не скам’яніла від страху, проте наважилася продовжити: ― Мамо, що тепер буде із батьком? ― було видно, що вона налякана до чортиків, не спала всю ніч і плакала так багато, що сльози до сих пір не висохли із очей.

Маріетта виглядала не краще ― безсонна ніч не оминула і її. Проте сльозами на її обличчі і не пахло. Вона завжди вважала їх проявом слабкості. Софі це добре знала, тому намагалася давитися ними, тільки б матір не побачила ні краплинки.

― Що буде? ― грубо кинула королева. ― А ти не бачила, у якого монстра він перетворився?

Тонкі червоні губи Софі затремтіли. Ну, звісно, вона бачила. Та як реагувати? У п'ятнадцять з лишнім років, коли ти все життя живеш у турботі, любові і не знаєш проблем… як вона повинна реагувати? Звісно, першою реакцією є сльози.

Тож Софі не втрималася і зараз. На її лівому оці надулася булька сльозини і, як би дівчина її не стримувала, та різко скотилась вниз. Маріетта аж зуби зціпила від люті, Софі знала, що гнів матері її не омине, проте…

Зненацька у тронну залу увірвалися слуги. Вони в принципі не наважувалися на таке, не будь у них якої-небудь ургентної новини, тож Маріетта вже була до цього готова…

― Ваша Високосте! Ваша Високосте! ― залетів всередину товстий чоловік в оточенні слуг. То був голова королівської розвідки. ― Мерідія та Нордесте щойно… Оголосили нам війну!

Очі Маріетти так і розширилися:

― Що?!

Радник прокричав із не менш стривоженим обличчям:

― Вони заявляють, що королев і королів обох держав було отруєно на святі Миру… ― він секунду помовчав, руки його затремтіли, але все ж, він випалив: ― Вами, Ваша Високосте!

Обличчя Софі вкрилося пеленою жаху. Маріетта стояла мовчки декілька секунд. Після чого її обличчя сповнилося тихою люттю. Вона зронила ледь чутно: