Глава 7. Батько і донька

Ідучи коридорами палацу, Релі згадувала сварку із Софі з усмішкою. Так, вона вміла вивести із себе, але зазвичай всі їхні перепалки закінчувалися тим, що у Софі не вистачало слів і вона починала дуже смішно злитися ― тупотіти ногами, змахувати рукавами і видавати невдоволене ричання. Це смішило Релі так сильно, що вона вмить забувала про всі образи.

Стосунки між сестрами завжди супроводжувалися сварками, та, попри це, Релі все одно любила їх обох. Вона вірила, що Софі знайде свого лицаря, про якого так сильно мріє, а Астрід навчиться бездоганно вправлятися з мечем та луком, і, можливо, стане мисливицею, якщо того справді бажає її душа.

Основним же бажанням її, Релі, було зробити все, аби усі були щасливими. Це включало усіх жителів Медіаносу і, звісно, за таких умов не існувало жодного виключення для її хоч іноді й таких нестерпних сестер.

Подумавши про це, Релі всміхнулася сама собі. Вона знаходилася на вершині Воронячої башти. Саме тут жили поштові вόрони ― птахи, котрими люди користувалися для того, аби передавати листи та зв’язуватися один з одним на відстані.

Башта була невеличкою, але практично все тут було у пташиному посліді. Чимало воронів сиділо тут і там, їхні чорні очі крутилися в різні сторони, мудро роздивляючись світ.

Швидко написавши потрібне послання, вона прикріпила його до лапки одного з воронів і, почухавши його за шийкою, відправила до Даріена. А тоді підійшла до краю, аби покласти руки на кам’яний край і поглянути на горизонт.

Релі полюбляла підійматися сюди, скільки себе пам’ятала. В оточенні цих мудрих чорних птахів вона відчувала неабиякий душевний спокій. А тому могла стояти ось так на висоті кількох десятків метрів над землею під пронизливим льодяним вітром і чухати якогось з воронів за шийкою.

Іноді дівчина ловила себе на думці, що насправді, хоч ці птахи і служать короні, вони є по-справжньому вільними. Вони можуть здійнятися високо в небо і полетіти туди, де вона ніколи не побуває. Їхні мудрі очі побачать більше, ніж її, коли вона одягне королівську корону.

І саме тому, стоячи тут, вона уявляла, як і сама стає одним із цих птахів, як змахує крилами і летить далеко-далеко…

― Авреліє? ― знічев'я долинув голос короля Аластера із гвинтових сходів ― єдиного шляху сюди.

Король був одягнений у темно-золоту туніку, оздоблену різноманітними дорогими матеріалами та камінням. Живіт був підперезаний шкіряним поясом, а на плечах ― хутряна накидка. Хоч осінь і була тепла, у Воронячій башті вітер пронизував до кісток.

Релі не зронила ні слова, поки батько не став поруч із нею. Ворон, що сидів там, здійнявся у повітря, перелетів перед баштою і приземлився поряд із лівою рукою принцеси.

― Тату…

― Релі, боюся, я не був до кінця чесним із тобою, ― раптом проказав король, від чого принцеса відчула неабияку напругу. Ворон, що сидів поряд, уважно поглянув на неї, а тоді наблизився, аби потертись дзьобом об край її руки. Дівчина знала, що так ворон намагався продемонструвати їй свою підтримку, тому поглянула на нього й почухала за шийкою.

Аластер повів далі, переступивши з ноги на ногу:

― Я знаю, що моя дружина фактично є причиною війни, що наближається. І я повинен зізнатись тобі, що вжив недостатньо заходів, аби цьому запобігти.

Король повернувся до неї спиною, спрямовуючи погляд на горизонт. Вид із башти відкривався на поле із м’якенькою травичкою та ліс вдалині. Ліс, де сьогодні вестиметься полювання на перевертнів.

Релі кинула між іншим, продовжуючи гладити ворона по голівці:

― Це не твоя провина.

Аластер різко насупився. Очевидно, він очікував геть іншої реакції. Розвернувшись, він запитав:

― Ти знала?

Релі відказала просто:

― Почула розмову членів ради у коридорі, ― та, мовби відчувши його напругу у повітрі між ними, підвела погляд і проказала геть спокійно і впевнено: ― Тату, я знаю, що процес уже запущено, і війна здається невідворотною… проте у мене є план.

Аластер здивувався. Його брови здійнялися догори

― План?

― Я поговорю із Ізадорою.

― Релі… ― почав було батько.

Та Релі повернулася до нього, остаточно відпустивши ворона:

― Я майбутня королева, ― впевнено проказала вона. ― Моя коронація за тиждень. Я маю показати народу Медіаносу, що я на їхньому боці. Маріетта відповість за свої вчинки.

Аластер лиш зітхнув, спираючись руками на камінь позаду себе:

― Релі, це нічого не дасть.

Релі закусила губу, та відчула, що повинна дати волю емоціям. Її батько був, по суті, єдиним, кому вона могла вивалити все і не боятись, що її осудять:

― Я повинна спробувати! Чорт, тату! Вона контролює нас уже надто довго! Ти прекрасно це знав і… нічого не робив стільки часу, ти…

Побачивши її очі, Аластер спромігся лиш на:

― Пробач мені, доню…

Та у Аластера насправді не було особливого вибору. Коли він був королем, то був сам, лише його мама і він. Королівство було банкрутом, але графиня Маріетта, донька Бронвена Ліста, принесла гроші в казну. У неї були гарні торгові зв’язки з Континентом, тож…