Глава 6. Софі

Ранок дня свята Миру

Релі, одягнена у свою звичну не надто нарядну голубу сукню, швидкою ходою направлялася коридором. Із повороту до неї неочікувано приєдналася Софі:

― Мама сказала, що твоя ідея непогана.

Релі обвела її великими очима, хоч голос і не містив в собі особливого захоплення новиною:

― Справді?

― Вона сказала, що люди повинні знати, що королівська сім’я про них дбає.

Софі проказала це своїм звичним пихатим тоном, тож Релі була впевнена, що сестру в цьому всьому цікавить тільки підвищення її власного іміджу.

Дівчата увійшли у залу для прийому їжі разом, якраз у момент, коли всі інші члени королівської родини уже сиділи на своїх місцях. На чолі столу розмістився король, по праву руку ― королева, по ліву ― порожнє місце, передбачене для Релі, спадкоємиці престолу.

Окинувши цей стілець вкрай заздрісним поглядом, Софі мовчки опустилася на вільне крісло поряд. Навпроти неї вже сиділа Астрід, як зазвичай, у вбранні геть не такому, що личить принцесі. На ній була сорочка з льону і штанці, що робило її в цілому більше схожою на хлопця, аніж на миловидну красуню. Та, в принципі, Астрід нею і не була. На відміну від витончених рис обличчя Софі, у молодшої був пропалюючий погляд, бліда шкіра і не надто приємний вираз, який, схоже, застиг на її обличчі ще з пелюшок, коли вона вперше уздріла цей світ і повністю розчарувалась в ньому.

Коли усі приступили до їжі, Релі старалася ні на кого не дивитися. У планах було, закінчивши, одразу ж змитися геть, проте Маріетта поставила прибори на тарілку із характерним дзвоном ― це означало, що без розмови вона нікого звідси не відпустить.

Столом одразу ж прокотилася атмосфера задушливості. Маріетта, жінка безумовно красива, проте із до біса проникливим вбивчим поглядом світлих очей, проказала:

― Люди у місті почали скаржитися на те, що під час повного місяця з лісу доноситься вовчий вий. Учорашня ідея Аврелії показати людям, що ми все ще наглядаємо за ними, мені дуже сподобалася. Тому сьогодні я розпорядилася розпочати полювання на всіх перевертнів прямо під час повного місяця.

Ці слова, наче стріли, прошили груди Релі наскрізь. Аластер заворушився у своєму кріслі на чолі столу, аби проказати, розводячи руками:

― Кохана… ― це був один із способів звернення короля до королеви. Або «кохана», або «ваша високосте», та аж ніяк не по імені. ― Але це безглуздо, ― знизав він плечима. ― Мисливців, яких ти відправила, просто повбивають. Полювати на перевертнів під час повні…

― Безсумнівно чудова ідея, ― втрутився Бронвел Ліст, батько Маріетти. Він сидів поряд із Ліндою де Вантелл ― матір’ю Аластера. Під час цих слів вона дещо напружено поглянула на Брона. Але він продовжив: ― Коли ж іще полювати на них, як не під час повні? Залізні стріли нанесуть їм чималу шкоду, тоді ж мисливці наздоженуть їх та доб’ють сокирами й мечами.

Астрід голосно проковтнула ком, що застряг у горлі. Через цілковиту тишу у залі всі так і озирнулися на неї.

Дівчинка раптово із скрипом відсунула стілець і встала з-за столу, обводячи всіх присутніх вкрай проникливим поглядом.

― Астрід? ― прозвучав голос Аластера.

Дівчинка вишкірилася на нього, мовби то був не батько, а її найзліший ворог:

― Що?

― Куди ти йдеш? Ми ще не закінчили, ― озвався на це батько. Маріетта не спішила нічого говорити, лиш уважно стежила за чоловіком та донькою.

Астрід лиш голосно пхикнула:

― Що не закінчили? Вдавати, які ви благородні і зовсім нелицемірні?

Ці слова пронизали Релі, здається, ще сильніше, ніж повідомлення Маріетти про відданий наказ. Дівчина ніби між іншим поглянула на мачуху, але її, схоже, узагалі не цікавив раптовий вибрик Астрід, котра уже покинула залу. Вона дивилася прямо на неї…

***

До свята Миру залишалося кілька годин. У замку кипіла робота. Приготування ішли до завершення, та від того метушні тільки добавлялось. Слуги бігали туди-сюди, перегукуючись між собою і постійно щось переставляючи.

Релі швидко зрозуміла, що може скористатися усією цією метушнею і вибратися на годинку-дві в місто. Їй будь-що-будь потрібно було знайти Даріена. Попередити, аби не ходив сьогодні у ліс перетворюватись. Щоб знайшов якийсь підвал, чи… будь-яке інше місце, де можна себе прикувати, але аж ніяк не ліс!

Прошмигнувши повз групку слуг, Релі направилася до коридору, що вів до таємного проходу ― крізь нього за допомогою тунелю Релі зазвичай і потрапляла в місто.

Довелося озирнутися назад, адже в коридорі почулися якісь кроки. Та, впевнившись, що двоє служниць пройшли мимо, жваво обговорюючи прийдешню подію, Релі направилась уперед. Та тут же на когось наткнулася!

― Що ти робиш?! ― долинув зухвалий голос Софі. ― Ти ледь не порвала моє плаття!

― Софі? ― от кого-кого, а її Релі тут аж ніяк не очікувала побачити. ― Що ти…

― Ні, ― різко вигукнула сестра, більше не турбуючись про плаття. Все-таки, для свята у неї буде вишуканіше, набагато краще за це. ― Це я маю запитувати. Що ти в біса тут забула, Релі? Збираєшся утекти в місто, попередити свого улюбленого дружка-вовчика?