Глава 3. Якби всі говорили правду

Особистій служанці спадкоємної принцеси Медіаносу, дівчині з віддаленої країни Континенту, Арамéнту, не було й шістнадцяти, коли вона вперше почала прислуговувати. Мей стала особистою служанкою Релі виключно, мабуть, тому, що володіла неабиякою заморською вродою і виконувала усі накази без жодних вагань. Вона була тихою й скромною, та настільки сподобалася королю, що він особисто вибрав її з числа безлічі кандидаток.

Коли настав час святкування десятого дня народження принцеси, Мей особисто розпоряджалася усіма її прикрасами. Свято обіцяло бути вишуканим, мали приїхати безліч гостей із найвіддаленіших куточків країни.

З особливою обережністю Мей дістала із шкатулки оздоблену діамантами діадему. Покрутивши її в руці, служанка була вражена винятковою красою даної прикраси ― і, хоч вона й тримала в руках безліч дорогоцінних речей, ця діадема вирізнялася з-поміж них усіх.

Так дівчина й не зауважила, як уже підійшла до дзеркала й взялася приміряти корону на собі.

Та в ту ж мить у покої увійшла маленька Релі де Вантелл у супроводі батька. Уздрівши Мей і те, що вона робить, принцеса розізлилася не на жарт. Підбігши, вона вихопила діадему з рук служанки і закричала:

― Гей! Що ти робиш?! Вона моя!

Білосніжна шкіра Мей вмить наповнилася рум’янцем. Служниця опустила голову, стискаючи руки й поспішила вибачитися:

― Пробачте мені мою цікавість, Ваша Величносте, я…

― Хто дозволив тобі приміряти мої речі? ― спалахнула Релі. ― Ця діадема призначена виключно для принцеси! Прислузі не личить…

― Прошу, пробачте… ― схилила очі Мей.

― Служниці діадем не носять, ― задерши ніс, проговорила Релі.

Тоді втрутився Аластер де Вантелл:

― Достатньо.

― Мої найщиріші вибачення, Ваша Високосте, ― схилилася у поклоні Мей.

Та король зауважив, піднімаючи руку:

― Ні, це я до Аврелії.

Дівчинка шоковано озирнулася на батька. Обличчя її було сповнене нерозумінням ― але чому? Це ж Мей так нахабно взялася приміряти королівську діадему, хіба ж не…

Із виключно королівським здивуванням маленька Релі підвела брови, повертаючись до батька:

― До мене?

Король, виняткової краси чоловік, одягнений у святковий одяг, зронив:

― Мені здавалося, я виховав тебе краще. Неважливо, королівської крові людина, чи ні, кожен у нашому королівстві вартий уваги й поваги.

Та Релі насупилася, не розуміючи:

― Але діадема моя!

― Поки що ні. І Мей уже вибачилась, ― зауважив мудрий король.

Мей поспішила пробелькотіти тихим голосом:

― Ваша Високосте, не варто…

― Ти добра, Мей, ― сказав король, переводячи погляд із неї на доньку. ― Та справа не в цьому. Ми не кращі за інших.

― Але… ― замислилася на секундочку Релі, ― ми ж королі! У нас влада, у нас золото й статки…

Та Аластер зауважив:

― Це так. Але це не означає, що ми з іншого тіста. Візьмемо, для прикладу, бал. Для чого ми його проводимо?

Релі відповіла швидко, без жодних вагань:

― Це моє свято. Бал в мою честь.

― Ні, ― захитав головою король, ― не у твою, а в їх честь. Покажи нашим підданим, що з часом станеш великодушною та мудрою королевою. Можна? ― звернувшись до Мей, він отримав в руки ту саму діадему. Очі принцеси були приковані до сяючих діамантів на ній. І тоді король проказав: ― Коли виростеш і тебе при всіх коронують, вважай, що ти даєш слово стояти на сторожі добра й справедливості. Це зрозуміло?

Очі Релі сповнилися світла. Здається, вона починала розуміти… коли батько передав доньці діадему, вони обоє підійшли до великого оздобленого золотом дзеркала. Поглянувши на діадему, Релі проговорила:

― Вона така гарна…

― Та важча, ніж здається, ― з багатозначною усмішкою зауважив батько.

***

Аластер де Вантелл сидів на чолі довгого столу для конференцій у великій просторій залі із вікнами в підлогу. Позаду нього горів камін, на своїх місцях за столом по обидві руки від короля сиділи члени королівської ради ― особисті радники короля найближче до правителя, далі різноманітні чиновники, що відповідали кожен за певну галузь.

Голова королівської розвідки якраз завершував свій звіт, коли усередину зали увірвалася Релі:

― І таким чином, згідно з того, що вдалося розвідати під час останнього виходу в глибокі тили Мерідії…

Двері із характерним звуком прочинилися. Принцеса влетіла всередину, абсолютно не переймаючись тим, що йшло засідання королівської ради.

― Тату! ― вигукнула вісімнадцятирічна принцеса, а тоді, раптом уздрівши на собі шоковані вирази облич королівських радників та голів, поспішила виправитися: ― Ваша Високосте, у мене… термінова справа.

Останнє вона видихнула, ставши посеред зали. Король обвів свою доньку теплим поглядом, та тоді озвався голова королівської казни: