Глава 2. Вільна

За якийсь час Релі й Даріен вийшли з міста позаду королівського палацу й опинилися на пологих пагорбах, вкритих не дуже високою зеленою травою. Попереду виднівся прадавній ліс, а за ним гори. Зелень трави розслабляла око, хоч була уже середина осені. Дув прохолодний вітер; він колихав траву, утворюючи з неї шовковистий килимок, по якому так і хотілося пробігтися босоніж.

Релі озирнулася, бо їй здалося, що вони вже надто довго стоять ось так у повній тиші. Та погляд її сфокусувався на руках хлопця. У них обох було по черевику, а хлопець стояв зовсім босий.

― Що ти… ― встигла лиш бовкнути вона.

― Знімай! ― всміхнувся Даріен і кинув очима на її черевики.

Релі здивовано поглянула на хлопця. Вітер скуйовджував пасма його світло-каштанового волосся, від чого вона спіймала себе на тому, що їй подобається його образ тут, на цій поляні.

Але вмить витрусила думки із голови. Руки потягнулися до черевиків.

А в наступну секунду вони уже бігли вниз із вершини пагорба, дозволяючи ступням відчути усю м’якість трави, котра, шелестячи під вітром, так і лоскотала ноги.

Бігти ось так-от виявилося задоволенням більшим, ніж очікувала Релі. Її тіло раптово стало неймовірно легким, мовби повністю піддалося вітру, дозволяючи йому підхопити його і нести. Разом із ним зникали всі думки й переживання, і хотілося просто бігти, бігти, бігти…

Релі розкинула руки й заплющила очі. Вона зовсім не боялася впасти. Це місце було таким, де можна було розслабитися й не думати про зайві погляди, зайвих людей і зайві речі.

Це місце було якимось… вільним.

Релі й Даріен сиділи на м’якій траві під великим деревом, чи не єдиним на цій рівнині.

― Як тобі це місце? ― за якийсь час сидіння у повній тиші поцікавився хлопець.

Дівчина відповіла не одразу. Вона дивилася вдаль, туди, де виднівся королівський палац. І зізналася, все ще не дивлячись на співрозмовника:

― Я бачила його з приймальної, ― зронила вона. ― Як підходила до вікна, коли ставало нестерпно прикидатися, наскільки мені цікаві усі ці лорди і леді, що навідують мого батька.

Даріен злегка засміявся. Увесь цей час він дивився виключно на неї.

― Я був впевнений, що принцеси не прикидаються, ― з іронією зронив він.

Релі реготнула теж і повернулася до нього.

― Я знаю: ти мрієш вийти за якого-небудь лорда, ― сарказм так і лився з уст Даріена. ― Ти тільки й уявляєш, ― провів він рукою по повітрю, мовби уявляючи це все, ― оздоблена діамантами карета, і він… у неймовірному костюмі, начиненому золотом, у шкіряних чоботях і шпагою при боці… а його обличчя… ― брови Даріена поповзли догори, ― неймовірне і прекрасне…

― Перестань! ― штовхнула його Релі, сміючись.

― А що неправда? ― округлив очі Даріен.

― Ти псуєш момент, ― пирхнула Аврелія, відсахнувшись від нього.

Даріен усміхнувся і знову поглянув вдаль. Вони мовчали кілька хвилин, після чого хлопець проговорив уже цілком серйозним тоном:

― Я знаю, ти воліла б, аби твоє життя було, як у Ліани.

Релі не подивилася на нього. Лиш злегка насупилася.

«Життя, як у Ліани».

Дівчина із її розповідей була нестримною шукачкою пригод, тією, котра не зупиниться ні перед чим, перш ніж не досягне свого. Вона підкорює моря, океани і незвідані острови. Має свій корабель, де вона ― капітан. Смілива, сильна і…

Вільна.

― Даріене, ― раптом проказала Релі. Голос її звучав абсолютно відверто. ― Що, як я скажу, що хотіла б, аби завжди було так, як зараз? ― поглянувши на хлопця, вона продовжила: ― Щоб нічого не мінялося. Щоб це місце завжди було таким затишним і щоб ми… завжди були такими безтурботними.

Озвучивши свою думку вголос, вона побачила, як обличчя Даріена мовби змінилось на кілька секунд. Дівчина відчула, що, мабуть, сказала абсолютну нісенітницю. Та Даріен озвався, поглянувши вдаль:

― Ти ж знаєш, що можеш не повернутися.

Ці слова вкрай здивували Релі:

― Що?

Та Даріен говорив просто і щиро:

― Якщо ти одного разу не повернешся з міста у палац. Упевнений, Маріетта тільки зрадіє.

Вловивши суть, Релі лиш відвела погляд:

― О, Даріене…

Та хлопець, схоже, був цілком серйозним:

― Що? Якби ти була справді їй настільки потрібна, вона не відпускала б тебе. Вона приставляла б до тебе охорону! А так, я впевнений, вона лише мріє, щоб на півдорозі до палацу на тебе напали розбійники!

― Але… За два дні свято Миру, а за тиждень ― Коронація Спадкоємця. Якщо я не з’явлюся, у мене більше не буде права на трон.

Даріен поглянув їй прямо в очі:

― Але ж хіба це не те, про що ти мрієш?

Релі поглянула на ліс:

― Неважливо, про що я мрію! Даріене, я потрібна цьому королівству! Потрібна цим людям! Батько… довіряє мені! Люди... Потребують моєї допомоги!