Глава 1. Та, що розповідає історії

Мій батько завжди казав ― нічого не бійся. Що б не чекало тебе попереду ― це всього лиш крок у невідомість. Та щойно ти ступиш, страх розсіється вщент.

― Що ти збираєшся робити далі?! ― кричав хлопець із коричневим волоссям. Борт великого дерев’яного вітрильника починало похитувати на хвилях. Хмари попереду були ще чорнішими, ніж над кораблем. Стіну дощу та гігантські хвилі було видно здалеку.

― Як це що?! ― закричала у відповідь Релі, що стояла на капітанському містку. Дощ заливав їй обличчя, та вона вправно надягнула капітанський кашкет і поглянула вперед.

― Що накажете, капітане?! ― заволав перший помічник.

Принцеса випалила із захопленою усмішкою:

― Повний вперед, звісно ж! Курс на Голодні острови!

Обличчя першого помічника сповнилося невимовним жахом:

― Повний вперед?! Ви… ви здуріли?!

Та корабель рухався прямісінько в саму гущу шторму.

― «Ви здуріли»? Серйозно? І принцеса Ліана дозволяє таке ставлення до себе? ― голос дівчинки років десяти пролунав із явною невдоволеністю в голосі. Зіскочивши із краю міського фонтану, вона витріщилася на Релі.

Тоді озвалися й інші діти, що також зібралися довкола фонтану, аби послухати розповіді принцеси:

― Саме так! За борт негідника!

― За борт! ― кричали хлопці, розмахуючи уявними шаблями.

Релі спіймала себе на думці, що не знає, плакати їй чи сміятися, тож лишень провела рукою по скроні й бовкнула, нервово усміхаючись:

― Ох…

Тоді один з міських хлопчаків закричав:

― І чому це вони йдуть прямо у шторм? Під час шторму усі кораблі розбиваються на друзки!

Дівчинка років десяти поспішила заперечити, складаючи руки на грудях, мовби налаштовуючись на «дорослу» дискусію:

― Геть не всі! Корабель принцеси Ліани міцний і найкращий, він був і не в таких пригодах!

Хлопчик сердито поглянув на неї знизу догори:

― Не всі? Корабель мого дідуся поглинула хвиля. Як тобі таке???

Та дівчинка випурхнула:

― Ніколи не чув про теорію ймовірності?

― Що-що?

Мала наповнилась ще більш гордовитим обличчям всезнайки, аби пробелькотіти:

― Те, що корабель твого діда затонув, ще не означає, що кораблі всіх дідів всіх цих дітей також потонуть під час шторму! Більше того, ― змахнула вона рукою в сторону інших дітей, що сиділи, повідкривавши роти. ― У їхніх дідів може і не бути кораблів!

Діти стали погоджуватися:

― У мене немає.

― І в мене.

Дівчина кивнула головою:

― Так! Бо ми діти простих робітників, вкрай бідні, щоб наші діди мали кораблі! Але це не означає, що через те, що ми бідні зараз, у минулому у нас не було кораблів! Отже… отже… ― мала говорила так швидко, що тепер їй уже забракло повітря, та й думки, схоже, вивітрились ще до того, як вона придумала, що казати далі.

Релі підвелася із фонтану, аби пояснити з усмішкою:

― Міріам намагається сказати вам, що поняття «усі» насправді не має на увазі прямо всіх, а означає більшість. Скажімо, наші батьки часто кажуть «не лазь по деревах, а то закінчиш, як всі, упадеш!», але ж далеко не всі діти, які лазять по деревах, падають. Серед них трапляються настільки вправні у цьому, що можуть лазити кожен день і жодного разу не впасти. Та є і ті, кому не щастить, це так. Рівнозначно як і твердження «усі злодії погані!». Можна, звісно, сказати, що вони погані, бо вони щось поцупили. Але це не означає, що кожен з них по-справжньому погана людина. Ніхто з нас не народжується з думкою вкрасти щось у когось.

Міріам замислилася на секунду, а тоді випалила:

― Але… Релі, якщо злодій щось поцупив, як же він може бути не поганим? Красти ― це погано!

Релі всміхнулася:

― Так, це правда. Але… вчинки не завжди визначають те, ким ми являємось. Я думаю, ми не можемо судити про те, що існують виключно погані і виключно добрі люди.

Поруч із фонтаном роздалися вигуки по типу «а-а-а» і «ось воно що», хоча Релі була чомусь впевнена, що жоден з цих дітей не вловив справжнього сенсу її слів.

Дівчина подумала знову сісти поряд з ними, аби продовжити історію про загадкову принцесу Ліану, безстрашну шукачку пригод. Та раптом позаду неї прозвучав знайомий голос:

― Релі? Так і думав, що знайду тебе тут.