Візуалізація ― глава 31

― Ти… прокинувся.

Та Веймонд дивився так пильно і так проникливо, що принцеса відчула, як багровіють її щоки. А ще й Лісанна та Давіс! Вони ж весь час були тут і все бачили!!!

Як же… як же вона могла так вчинити?! Подумати тільки, робити штучне дихання Королю Скорпіонів, могутньому веркастру, який просто не може втонути!

Мабуть, гіршого сорому годі й шукати!

Принцеса рвучко скочила із каміння і забелькотіла:

― Ні-ні-ні-ні-ні! Це… це не те, що ти подумав! Я… я просто… хотіла…

― Ти робила неправильно, ― прозвучав його харизматичний голос. Релі відчувала, що щоки її уже помідорово червоні. Якщо тільки не бурякові, і якщо існує ще більш насичений колір. Подумки старалася відігнати сферу світла якомога далі, тільки б вона не підсвітила її обличчя і не розкрила усю її внутрішню сутність!! Веймонд ж протягнув абсолютно спокійно, з ноткою пустощів: ― Потопельників так не рятують.

― А… як… як рятують?

І в ту ж мить Веймонд притягнув її за тендітну руку, блискавично притуляючи до себе.А ще за мить вони обмінялися місцями, і тепер юнак був ближче до води, а Релі до стіни печери. Погляди їхні були приковані одне до одного, і від цього усе всередині почало поступово загорятися…

Лісанна: ― Ей, ей! ― у її руках з’явилась тьмяна сфера світла, що освітила їхні з Давісом вкрай злючі обличчя. ― Ви… ви! Ви довго іще будете…?

Релі

Давіс: ― Що? Чому ти так дивишся? ― сердито буркнув він. Ех, ввічливості цим двома таки точно бракує…

― Це ж ви…. Ви… ти… ― не в змозі владнати з емоціями, вона рвучко озирнулася до Веймонда, а він лиш знизав плечима, і очі його блиснули, як завжди, з ноткою пустощів. ― Я… Я думала ти… ти наковтався води і…

Вей: ― Я що? Помер? Ваша Величносте, ти ж і сама знаєш, така нечисть як ми з тобою…

― А це… це… ― Релі потягнулася до його рук, скованих алевіатами.

― Зовсім не сковує мої сили. Всього лиш вистава. Це ж твоя ідея була добровільно здатися у полон, аби вияснити усе у цих двох?

― Я… так, ― чомусь лише тепер відчувши себе ніяково, Релі блискавично відпустила руку юнака. Кашлянувши, проказала більш впевнено: ― Так.

― Так. Я послав їх усе владнати, от тільки… не думав, що вони виявляться таким же непотребом, як і ці штуки на моїх руках.

― Ми ― не непотріб!

― Якби ж то ми могли підслухати їхню нараду, ― пробурмотіла Лісанна, підсуваючи під себе коліна.

― Взагалі-то, ― протягнула вона загадковим голосом, сповненим ідеєю. ― Ми можемо навіть побачити.