Глава 24. У королівському палаці принцеса знаходить сумнів. Частина третя

― Релі, це справа першочергової важливості, ― проказав Даріен, зазираючи принцесі просто в очі. ― Ти пам’ятаєш дзеркало, за яким полював Маелор Жахливий?

Звісно, принцеса пам’ятала:

 ― Дзеркало Багатодушшя? Але… ти ж кажеш, що Маелор більше…

 ― Так, ― впевнено кивнув Даріен, ― з допомогою Ірвін мені вдалося запечатати його в іншому світі… та Релі! Чи не нам з тобою знати, що все, що стосується Ірвін ― відносне! Це лише питання часу, коли знайдеться той, хто укладе із нею угоду і визволить його! А вона це зробить, о, повір мені, зробить! Та допоки у нього немає Дзеркала, він не зможе… ― захитав Даріен головою, ― здійснити те, що замислив.

Брови Релі судомно сходилися на переніссі:

― Даріене, я…

У голові її раптово виникли надзвичайно болючі спогади.

― Дістань… дістань його для мене! Дістань! Дістань! ― потойбічний голос ричав усередині її голови, поки принцеса ступала вулицею, повною людей. ― ДІСТАНЬ НЕГАЙНО!!!!

― Ні! Ні! Я не стану тебе слухати!

― Дістань… дістань мені дзеркало!! Інакше я… я уб’ю їх усіх!

― Ні! НІ!! ― схопившись із багнюки, в яку впала, Релі кинулась до людей, які оточили її колом, та вони, подумавши, що вона явно божевільна, відсахнулись. ― Ні! Це… я нічого вам не зроблю, я…

― ДІСТАНЬ!!!! ― все шаленів голос темної сутності у голові дівчини. ― ДІСТАНЬ!!!!

Принцеса важко дихала… його голос буквально роздирав її мозок зсередини…

Вона дивилася на людей, дивилася і розуміла, що може піддатися… що це так легко, просто піддатися… убити їх усіх, розтерзати… вони ж такі беззахисні… вони такого не очікують, від неї… вже точно ні…

― ВІДЧЕПИСЬ! ВІДСТАНЬ! ВІДСТАНЬ ВІД МЕНЕ, ВІДСТАНЬ! ― на весь голос закричала принцеса, а тоді кинулась в саму гущу людей. Пролунали пронизливі крики, люди кинулися врозтіч… та принцеса просто розштовхала всіх руками й побігла подалі…

Релі здавалося, що цей пронизливий потойбічний голос звучав у її голові всього кілька хвилин назад. Насправді ж у тронній залі стояла гробова тиша. Лиш стиснувши кутики губ і кулаки до втиснення нігтів у плоть долонь, Релі опустила погляд. Та навіть попри це вона відчувала на собі проникливий погляд Даріена, як він вдивлявся в неї своїми голубими очима і з виглядом таким щирим, таким занепокоєним усім, що відбувалося…

― Релі, це дуже важливо, ― проказав Даріен. ― Дзеркало весь час було у мене. Під замком. Та хтось пробрався туди і… ти повинна мені допомогти.

«Ти повинна мені допомогти»

«ДІСТАНЬ, ДІСТАНЬ, ДІСТАНЬ!!!»

Релі стояла абсолютно нерухомо. З-під нігтів, що впилися в шкіру долонь, починала капати кров. Тим не менш, голос дівчини звучав із виваженим спокоєм:

― У тебе безліч людей, безліч підданих.

І знову шовковий голос Даріена:

― Таких, як ти, немає.

Грудна клітка принцеси здійнялася двічі. Дуже швидко. На третій раз вона різко здійняла голову і викрикнула:

― Я нічим не особлива! На мені… на мені алевіати, я така ж як і всі! ― вона спеціально підняла обидві руки, алевіати на яких були приховані під шкіряними наручнями.

Щойно вона це зробила, на очі Даріену потрапили сліди від нігтів, що впивались у її долоні. Він чітко побачив їх, навіть секунду спеціально подивився, проте зненацька викрикнув:

― Ні, ти не така, як всі! ― він прокричав це із явною люттю, бо тоді раптом замовк і… видихнувши, зробив обличчя знову таким же невимушеним, щирим, шовковим: ― Ти завжди була іншою, Релі. І це мене в тобі завжди захоплювало. Ти завжди старалась задля інших. Ти хотіла врятувати всіх.

Релі поглянула на нього так, мовби це було найгірше, що вона могла коли-небудь сказати.

Врешті-решт, король змахнув рукавом свого довгого вбрання:

― Я не потребую від тебе відповіді вже і негайно. Але… це те, від чого ти усе одно не утечеш, як би себе не змушувала, ― ці слова він проказав із дивною тінню на обличчі, а тоді, знову змахнувши рукавом, звернувся до слуг, що весь цей час стояли біля дверей: ― Відведіть Її Величність у підготовлені покої, ― почулися кроки, стукіт каблуків. Жінка. Але Даріен тут же заперечив: ― Ні, не ти, Леє. Оліване, будь ласкавий.

Релі тут же блискавично озирнулася. Поряд із дверима стояло двоє людей. Одна з них ― темношкіра жінка років тридцяти п’яти. Погляд абсолютно порожній. І білий хлопець у чорному гвардійському вбранні, що іде до неї.

Над вухом роздався шовковий голос Даріена:

― Прошу тебе, Релі, подумай про це.

До покоїв Релі йшла, абсолютно не зважаючи на коридори і повороти. Просто йшла, тримаючи Олівана попереду.

«Те, як він назвав ту жінку…»

Та зненацька вони раптово зупинилися. Оліван вказав рукою:

― Ось ваші покої.