Глава 23. У королівському палаці принцеса знаходить сумнів. Частина друга

Принцеса завше думала, що повернення у рідне місто викличе у неї захоплення й навіє теплі спогади про чудове дитинство. Та коли карета, запряжена рабами-заклинателями дісталася Елесберту, над яким більше не світило сонце, принцеса відчула тільки порожнечу в душі.

Двері палацу відчинилися, й гвардійці покинули її, залишивши наодинці у величезній залі для прийому. Це місце у пам’яті Релі здавалося геть іншим. Колись раніше трон не виділявся настільки серед всього іншого. Тут завжди хтось був. Її батько постійно мав відвідувачів й влаштовував прийоми. У залі лунали розмови, сміх і… це місце було живим.

Зараз же у залі не було жодного столу чи жодного крісла, один тільки червоний килим, що вів просто до трону, та кілька колон із квітами, вочевидь, зачарованими, адже, подумала Релі, у цій задушливій атмосфері порожнечі навряд чи стало б щось рости.

На троні сидів король. То був молодий чоловік, з вигляду нітрохи не старший за Релі. Він мав коротке каштанове волосся й проникливі світло-голубі очі. Обличчя було приємним, а одяг ― не надто вишуканим. На голові корона. Корона її батька.

― Релі. Ти прийшла, ― роздався спокійний голос короля Даріена.

Принцеса відчувала ком в горлі, який було неможливо ковтнути. Та ззовні у неї була та ж маска, що і завжди. М’яко всміхнувшись, дівчина поспішила вклонитись згідно правил етикету.

― Ваша Ясновельможносте.

Та тільки вона схилилась у поклоні, як Даріен зіскочив із трону і, спускаючись східцями із тронного підвищення, проговорив милозвучним тоном:

― Не варто цих прелюдій. Те, що я тепер король, не означає, що я перестав бути Даріеном. Даріеном, якого ти знала, ― додав він, усміхнувшись, коли наблизився до неї.

Принцеса звела погляд на короля. Він був майже удвічі вищим за неї. Вищим за Веймонда. Та лише трішечки.

«Даріеном, якого я знала? Даріен, якого я знала, не став би…»

― Тут усе змінилося, ― ковтнувши, промовила де Вантелл.

Король проказав словами мудрого правителя:

― Пройшло п’ять років, Релі.

Принцеса озирнулася. Окрім них та ще двох слуг із опущеними поглядами, у тронній залі більше нікого не було.

Даріен кинув:

― Спершу я не хотів нічого змінювати у зв’язку з… ― ковтнувши, Даріен зобразив на обличчі щирі емоції співчуття: ― Твій батько не заслужив того, що з ним зробили.

Релі мовчала. Вочевидь зрозумівши, що тема, яку він зачепив, не веде до вдалої бесіди, Даріен раптом м’яко всміхнувся й сказав:

― У цьому палаці тобі завжди раді, ба більше, по закону цей трон досі твій.

Релі сказала без тіні усмішки, проте в її голосі відчувалася повага до співрозмовника:

― Навіть якщо це було б так, мені це не потрібно.

На обличчі Даріена смикнувся м’яз:

― Ти стільки часу намагалася усе це повернути… чому тепер, коли усе це перед тобою…

Та Релі не дала йому договорити. Вона сказала просто:

― Вони ні за що не приймуть мене. Народ. Скільки б разів я не поверталась. До того ж… Моя мачуха завжди хотіла цього. Не я.

― Маріетта, ― багатозначно проказав Даріен, складаючи руки за спиною і прогулюючись трохи вбік від червоної килимової доріжки, на якій стояла принцеса. Шлейф парчової накидки потягнувся за ним по ідеально чистій блискучій підлозі. Підійшовши до панорамного вікна, з якого відкривався вид на узбережжя, король проказав: ― Авжеж, вона завжди мріяла про трон. І майже його отримала…

Вдихнувши повітря, Релі повернулася в його сторону:

― Чому ви покликали мене сюди, Ваша Яс…

Від цих слів Даріена мовби кип’ятком обдало. Різко повернувшись до неї, він наблизився й торкнувся плечей принцеси:

― Я хотів побачити тебе, Релі, ― очі його затремтіли, Релі бачила в них всю щирість, яку він не намагався стримувати. ― Після всього, що було, ми так і не мали змоги поговорити. До речі, мені є що тобі розповісти. Хіба тебе не цікавить, що стало із твоїми сестрами?

Звісно, цікавить…

Та не встигла Релі нічого сказати, як Даріен заговорив:

― Мені відомо, що твоя сестра Софі вийшла заміж за графа, як завжди того й бажала. Вони розпоряджаються справами одного з міст на півночі, і справляються дуже добре. Економіка нашої держави зростає. До слова, я чув, що Астрід тепер мисливиця. Вона завжди того хотіла, чи не так? Пам’ятаю ще… як ти розповідала, як вона постійно намагалася управлятися з шаблею. Повсюди таскала її з собою… ― на цьому моменті Даріен щиро всміхнувся. Релі уважно дивилася на нього. Він все ще не відпускав її плечей. ― Це було так… мило чи що? ― всміхнувшись ширше, король замахав головою: ― Та сумніваюся, що хотів би зіткнутися із твоєю сестрою зараз. Нечисті у наших краях поменшало.

«Поменшало. Я от лише за два тижні, як тут, уже встигла зустріти цілу купу…»

Даріен видихнув, а тоді зазирнув принцесі в очі проникливим поглядом:

― Послухай, Релі, ти знаєш мене, як ніхто інший…

Принцеса відчула непереборну потребу позбутися його рук на своїх плечах. Ступивши крок назад, вона здійснила своє бажання. Даріен відчув розгубленість ― це чітко відобразилося на його фізіономії. Він зніяковів. Принцеса ж не відчула нічого. Лиш сказала зі звичною ввічливістю: