Глава 20. У світлі свічок принцеса розкриває істинну сутність зеленоокого незнайомця. Частина перша

Із думок Релі витягнула розмова Ноа та Леї:

― Ну й потвора ця Ірвін! Якщо вже настільки всемогутня, невже не можна було подбати про зовнішній вигляд?! ― жалілась Лея.

Релі замислилась. Ірвін виглядала інакше, ніж тоді, у башті, коли Релі прокинулась. Імовірно, тамтешній образ був просто фальшивкою, трюком, аби приховати свій істинний зовнішній вигляд. Цей же, чомусь була впевнена принцеса, вже точно був істинним. Так, у неї була мертвотно-землиста шкіра і янтарні райдужки, та, в цілому, потворною її було важко назвати. Навіть якщо уся могутність й передбачала потворність, як плату, на Ірвін це не подіяло. Можливо, це навіть зробило її більш винятковою, яскравою і такою, що запам’ятовується.

Саме тому принцеса не здивувалась, коли Ноа зронив:

― Потвора? Я, звісно, ненавиджу дітей, але ця дівчинка була дуже навіть нічогенька!

Лея різко насупилась:

― Дівчинка??? А ти нічого не наплутав???

Релі нагострила вуха.

― Яка ще дівчинка, якщо це ж добре видно, що старуха! Та ще й з павуками по всьому тілу, наче спеціально те, чого я найбільше боюся! Бр-р! Як же важко було втриматися від дрижаків по всьому тілу! ― закричала Лея, здригаючись.

― Ти попухла? ― налетів на неї Ноа. ― Яка старуха? Малявка ж у чорному одязі, ось як виглядала Ірвін!

Релі не було чого й додати. Те, що бачила вона, абсолютно не співпадало із тим, що бачили ці двоє.

― Гей! ― закричав тоді Норвел. ― Н-не сваріться! Я… я теж бачив інше! Мені вона постала у вигляді моєї бабусі! Я-яка давно вже мала б вмерти!

Лея:

― …

Ноа:

― …

Норвелу, мабуть, ніхто не сказав, що минуло лиш десять років, і, скоріше за все, його бабуся все ще жива. 

І тут же їхні погляди зійшлись на принцесі. І довелося Релі розповісти, у якому обліку перед нею постала Ірвін.

― І точно… ― замислилася тоді Лея. ― Усе сходиться. Не дарма ж кажуть, що відьма Ірвін постає у тому обліку, який викликає у людини найбільший страх!

Релі задерла брову. То це ж що, виходить, Лея боїться павуків, а Ноа… маленьких дітей???

― …

― Але ж облік, у якому вона постала переді мною, цілком звичайний, ― роздумувала вголос принцеса.

«Можливо, оскільки істота, яка викликала у мене страх, мертва, Ірвін постає у своєму справжньому обліку?» ― подумала Релі, але в ту ж мить озвався Норвел:

― А ти??? ― окликнув він Вея. ― У якому обліку вона постала перед тобою???

Вей в одну мить опинився поруч із ними. Навіть не окинувши поглядом юнака та мисливців, він, поглянувши на Релі вкрай стривожено, схопив її за лікоть і проговорив спішним голосом:

― Забираємося. Тут більше нічого робити.

***

Шлях назад, до відьомського будиночка, зайняв більше часу, ніж хотілося. Хоч їм і пощастило тричі їхати на возі, все ж, шлях видався нелегким. Тож одразу по прибуттю «додому» виникло бажання добряче наїстися, напитися й посидіти у зручному положенні.

Вечеря видалася ситною, а що найголовніше, приготування не потребувала ― пощастило отримати клунок з їжею від місцевого селянина, який і підкинув їх до лісу. Чоловік тільки здивувався: відколи це у проклятому лісі хтось оселився? Куди ж поділась уся нечисть з нього, що ось уже протягом кількох десятків років тероризувала мандрівників???

Релі й Вей просто знизали плечима. Насправді, у принцеси не було ніякої конкретної відповіді на це запитання, адже вона чітко знала, що нічого не робила. Відьма однією своєю появою стерла її захисне закляття, а, отже, у боротьбі із нею прийшлось б несолодко. У раптовій же втечі цієї лісової жительки, у цьому вже не було жодного сумніву, винен новий супутник принцеси. Й Релі уже сформувала деякі здогадки щодо його істинного «я».

― Ох і довгим був тиждень! ― протягнув Вей голосом, однак, анітрохи не втомленим, коли вони якраз закінчили їсти. Хлопець ліниво відкинувся у кріслі, підняв руки, вклав їх за голову й розслабився, заплющивши очі.

Релі тим часом же уважно придивилася до нього. «Наче нічого особливого. З вигляду звичайний юнак… от тільки сила від нього відходить колосальна», ― пролунало у голові принцеси, і вона, поклавши руки на стіл і підперши ними підборіддя, запитала:

― До речі. А куди поділися Лея та Ноа?

Юні мисливці не стали повертатися із ними до відьомського лісу у глушині Медіаносу, а направилися у зовсім протилежну сторону, поспіхом попрощавшись і забравшись геть так швидко, що і слід пропав.

Вей розплющив одне око й проказав своїм звичним абсолютно спокійним, але явно із долею прихованої іронії, голосом:

― Ці дрібні шкідники? Я відправив їх до їхнього хазяїна. Нема чого без толку вшиватися біля тебе, Ваша Величносте.

Релі злегка нахилила голову вбік:

― До хазяїна?

Вей закивав, опускаючи руки і позираючи на принцесу проникливим поглядом й з ледь помітною усмішкою: