Глава 17. Поява двох мисливців на порозі відьомського будиночка

Принцеса спала міцно, майже зовсім не прокидаючись. Їй нічого не снилося, лиш тільки десь в середині ночі здалося, наче у будиночку звучав якийсь дивний примарний голос. Він промовляв щось на кшталт «Принцесо! Принцесо, я прийду за тобою і уб’ю тебе, принцесо! Уб’ю!!»

Очевидно, будь-кого іншого подібний шепіт в темряві ночі злякав би до чортиків, та принцеса не те, що кричати не стала, вона просто продовжила спати далі.

Навіть якщо у цьому будиночку і водиться якийсь дух, якщо вже він мав на меті на неї напасти, то точно зробив би це ще тоді, коли вони тільки увійшли. Ну, або під час вечері. Все-таки, перш ніж лягти спати, вони щонайменше годину поралися по хазяйству. У духа було безліч шансів. Тож яка імовірність, що він раптом захоче напасти посеред ночі? Авжеж, ніякої.

Принцеса могла дозволити собі подібну халатність до власної безпеки зокрема й тому, що цілковито покладалася на власну чуйку. Будучи наполовину перевертнем, наполовину заклинателем, вона могла відчувати присутність сильної нечисті, як би та не маскувалася.

От тільки… увійшовши в будиночок відьми, вона нічого такого не відчула. А це значить тільки одне. Сили духа настільки мізерні, що вона просто-напросто їх не помітила. В такому разі, що ж зможе вдіяти їй такий дух?

Тому й погрози його звучали наче пісня з уст комара, літаючого під вухом: «Я обкусаю тебе цілком! І на ранок ти помреш від моєї отрути!!!»

Прокинулася Релі від наполегливого стукоту у двері. Вставати не хотілося страшно. Хто б міг подумати, що поряд із до біса таємничим незнайомцем спатиметься ось так добре???

Нарешті принцеса розплющила очі й помітила, що поруч із нею нікого немає. Ковдра акуратно складена біля її ніг, будинок підметений, а на столі уже розкладений посуд й столові прибори. На дошці якась подрібнена зелень, у каміні немає дров. Але і сокири теж немає. Релі чітко пам’ятала, що вона стояла поруч із каміном.

Отже, її таємничий незнайомець встав рано-раненько й відправився колоти дрова.

І знову пролунав наполегливий стукіт у двері. Більше того, він ставав уже відверто агресивним, тож Релі, злякавшись, що той, хто стукає, просто-напросто знесе нещасні двері, поспішила взутися й зіскочити з ліжка.

А відчинивши двері, тут же прийшла в шок.

― …

Перед нею стояли не хто інші, як уже знайомі їй юні мисливці. Зліва кучерява Лея, цього разу одягнена у лляну сорочку і шкіряні штани, а справа Ноа, у шкіряній безрукавці поверх коричневої сорочки. Обидва зі своєю звичною зброєю і фізіономіями, що явно цеглини просять.

― Ви? ― так і зірвалося з уст де Вантелл, котра ще не до кінця прокинулась.

Вочевидь, слова її прозвучали дещо грубо, бо раптом Ноа абсолютно безпардонно прослизнув повз Релі у будинок. Лея проскочила за ним слідом, і вони тут же взялися роздратовано озиратися довкола.

Кучерява першою не втрималася від уїдливого коментаря, поки Ноа уже брав до рук банку з замаринованими очима і бридливо розглядав її:

― І це тут ти живеш? Ми як тільки почули про відьомський будинок, так одразу…

Але не договорила, бо Ноа видав звуки, близькі до блювоти, коли уздрів законсервоване немовля косулі у одній з крупніших банок.

― А де відьма? ― запитав Ноа, хапаючись рукою за шию у бажанні стримати блювоту.

Релі знизила плечима:

― Утекла.

Лея та Ноа поглянули на неї такими поглядами, мовби відьму відлякала не магія, а сама фізіономія принцеси.

― Взагалі, ― проголосила Лея, продовживши озиратися хатинкою так, мовби то було найгірше місце, де вона коли-небудь бувала, і взагалі, яка ж то хатинка, то справжнє пристанище безхатьків, цілковите болото! Та, стримавши всю свою огиду, Лея наважилась продовжити далі із якомога більш стриманим тоном: ― Ми сюди прийшли не просто так…

Але тут же й затнулася, бо очі її потрапили на ліжко в кінці хатини, дві подушки, дві ковдри на ньому і… чиїсь явно чоловічі чоботи поруч із ним. Різко озирнувшись на Релі, Лея второпала, що на її ногах уже є взуття, а значить…

― Хто тут ночував із тобою???

Щойно вона це прокричала, Ноа швидко простежив за всім, куди вона дивилась, і собі закричав:

― Що? Хто тут був???

Релі так і закортіло провалитися крізь землю. Ці двоє… вони дивували її чим раз, то більше!

Мало того, що завалилися в хату ось так без згоди, так ще й їх обходить, хто тут ночував!

І дійсно, чого ж це їх так обходить?

Але в ту ж мить прозвучав скрип дверей, і в будиночок хтось увійшов. Щойно прозвучав голос Вея, Релі так і похолола:

― Я.

― …

― …

Обличчя обох юних мисливців змінилися із набурмосених і лютих на буквально ледь живі. Збліднувши до кольору білої крейди, обоє так і заклякли на місці.

Та Вей, особливо не здивувавшись, спокійно поклав на підлогу поруч із каміном в’язку дров. А тоді так різко кинув сокиру, що Релі тільки й спромоглася, що простежити за траєкторією її польоту. В одну мить сокира опинилася в руці Ноа. Та обличчя його, як і Леї, залишалось все таким же закляклим, мовби перед ними зараз стояв не Вей, а, скажімо, сам Сатана.