Глава 15. Принцеса і незнайомець заїжджають у ліс привидів

Звісно, багато що не сходилося. Зокрема хоча б те, що хлопець, що сидів перед нею, за усі ці десять років, ані крапельки не змінився. Він виглядав все таким же молодим, як і тоді, коли в пориві вони утікали від тисячі безжальних скорпіонів, посланих за ними Королем Ас’асхари. Вони сиділи у темниці разом, і разом придумали план втечі. Вони майже втілили його, та на півшляху до свободи їм довелося розділитись. Щоб Релі змогла утекти, Вей залишився, дозволяючи тисячі скорпіонів хвилею накинутися і розтерзати себе на шматки…

Де Вантелл проникливо подивилася на хлопця, який, здавалося б, узагалі й не здивувався її запитанню:

― Я пам’ятаю, наче зараз. Скорпіони накинулися на тебе, ти не міг вижити.

― Тобі здалося, принцесо, ― всміхнувся Вей, підсуваючись ближче і так проникливо зазираючи їй в очі, що Релі на мить аж забула, як дихати. Він був так близько, і був таким чарівним, що вона просто спромоглася на довгий глибокий видих, коли вже повітря починало засильно тиснути на легені. ― Насправді, я дуже живучий, ― відсунувся Вей, розводячи руками. ― Як муха, біля якої хлопаєш руками у намаганні вбити, але не можеш ― в останній момент вона вислизає просто з-під твоїх долонь.

Таке порівняння здалося Релі дуже цікавим. Та попри це дівчина чітко знала, що бачила і що пам’ятала. Нехай то було десять років тому, та подія ця закарбувалася у її пам’яті навіть сильніше, ніж обличчя Короля Скорпіонів, коли вона вперше побачила його і ледь не зомліла від страху. Вей пожертвував собою, рятуючи її, і вона чітко пам’ятала його крик, коли скорпіони Короля роздирали його на шматки. Та попри це, принцеса неочікувано випросталася й посміхнулася:

― Що ж. В будь-якому випадку, ти допоміг мені у каньйоні, і допоміг зараз. Сумніваюся, що змогла б врятуватися тоді від перевертня і так само маю сумнів, що моє тіло дозволило б мені так швидко позбутися отрути, якби не ти. Тож спасибі, ― і схилила голову у своїй дурній звичці дякувати так всім підряд.

Від цього Вей аж пирхнув зі сміху, мовби і справді про це подумав, і Релі, здивувавшись, запитала:

― Чому ти смієшся?

Вей винувато замахав руками:

― Ні, ні. Ні в якому разі не намагаюся насміхатися над тобою, просто…

Релі всміхнулась кутиком рота, розуміючи, що він хотів би сказати щось відверте, але очевидно не наважився б, тож сказала:

― Що ж, схоже, доля вирішила, що нашим шляхам таки судилося перетнутись знову.

Вей знову всміхнувся. Релі і сама відчула, як її рот тягнеться утворити усмішку.

Та мирній розмові судилося добігти до кінця.

Несподівано віз різко підскочив. Не проїхавши і кількох метрів, зупинився. Обидва пасажири всередині нього похитнулися, і невдовзі з-під тенту виглянула спочатку рука у шкіряному наручні, а тоді тканину рвучко підкинула більша, жилава смугла рука. Релі та Вей зіскочили із возу, виявивши, що знаходяться просто посеред нічного дрімучого лісу. Стежка була достатньо широкою, та єдиним освітленням виявився ліхтар на місці візника, що освітлював дорогу попереду, та місяць, що сяяв високо згори.

Підбігши до візника, Релі запитала:

― Що трапилося?

Візник, чоловік років шістдесяти, одягнений у селянську робу, спочатку витріщився на двох пасажирів, про яких навіть не підозрював, а тоді пожалівся:

― Ми заблукали!

Релі обережно озирнулася довкола. Усе це починало їй дуже не подобатися… вона тут же прикликала сферу світла. Щойно візник побачив магію, то одразу ж запанікував:

― Нечисть!

Та Релі відказала:

― Те, що ховається в цьому лісі, значно страшніше за мене і цього юнака, ― кивнула вона в сторону Вея.

Візник нахмурився, нічого не розуміючи, а Вей кинув із явною гордістю в голосі:

― Релі ― мисливиця на нечисть.

Старий подумав-подумав, поки Релі роззиралася довкола, а тоді заскандував:

― Мисливиця на нечисть? Та як же вона може бути мисливицею на нечисть, якщо вона і сама ― нечисть???

― …

Та в наступну мить старик самотужки затулив руками рота і з жахом вирячив очиська. Просто з дороги попереду прямо на них неслася ціла купа дивних желеподібних істот, що звивалися й перепліталися між собою, мов надприродні зміючки. Вони повзли доволі швидко, тож Релі скрикнула:

― Усі, на віз!

А тоді, змахнувши рукою, спрямувала просто у землю біло-чорне сяйво, малюючи довкола воза симетричний круг:

― Щит!

Тільки істоти наблизились, то одразу ж стали змінювати форму. За мить перед мандрівниками замість чорних желеподібних змій уже стояли безліч мерзенних тварюк, покритих жахливими пустулами, із рук їхніх все ще стікала чорна жижа, а ноги, здавалося, і зовсім приросли до землі.

Старик жалібно заскавулів. Релі поспішила заспокоїти мандрівників:

― Допоки щит тримається, їм до нас не дістатись.

А тоді підсвідомо перевірила запаси магічної сили. Непогано. Набагато більше, ніж було б у неї зараз, відмовся вона від пропозиції Вея. І все-таки, хто насправді цей хлопець…