Глава 13. У світлі дня принцеса зустрічає незнайомця із темряви

Могильний камінь посеред лісу було помітно здалеку. Поруч із ним зібралося троє людей. Двоє з них, молодші з вигляду і одягнені, як звичайні мисливці на нечисть, стояли трішки позаду. Дівчина у чорній бойовій одежі якраз схилялася над могилою, щоб покласти на землю на ній невеличкий букетик голубеньких незабудок.

Підвівшись, Її Величність спадкоємна принцеса зімкнула долоні й про себе прошепотіла слова молитви. Юні мисливці стояли позаду, тримаючи руки складеними перед собою. Їхні погляди були спрямовані радше на принцесу, аніж на безіменну могилу.

Нарешті завершивши молитву, Релі повернулася до своїх помічників і проговорила голосом із емоціями, які було важко розрізнити:

― Жаль, що нам навіть не вдалося з’ясувати її імені.

Лея важко зітхнула і, переступивши із ноги на ногу, окинула Релі своїм звичним льодяним поглядом:

― Леді Стелла виявилась тією іще холоднокровною убивцею.

Піднявши брову, Ноа зауважив:

― Вона всього лиш захищала свою доньку.

― Серйозно? ― сказала на це Лея. ― Від кого? Дівчинки-перевертня, котра просто намагалася назвати принцесі своє ім’я?

Ці слова були сказані із такою проникливістю, що Релі відчула непереборне бажання проковтнути ком, що підступив до горла важким каменем. І справді, у той момент ніхто з них і гадки не мав, що Стелла була поряд і очікувала відповідного моменту, аби нанести вирішальний удар.

Смерть дівчинки-веркастра була несподіваною і від того не менш болючою. Та, зрештою, вона лиш доводила – у цьому світі неможливо нічого передбачити, яким би сильним чи навіть всемогутнім ти не був. За кожну свою дію так чи інакше доводиться платити.

― Гх-гх, ― принцеса продерла горло, а тоді поглянула на обох юних мисливців. ― Хоч ця історія і закінчується печально, все ж, нам вдалося повернути додому хоча б одну живу дитину. І селяни, що відправились на полювання, всі благополучно повернулися в село. За що я вам несказанно вдячна, ― промовивши це, принцеса склала руки в замок і схилилася перед своїми помічниками у знак подяки.

Подібний жест був поширеним при будь-якому дворі, коли люди різних чинів схилялися перед своїм правителем та його родиною, виражаючи подяку або повне підкорення відданим наказам. Уклін принцеси ж узагалі не вкладався у головах юних мисливців! Де ж це бачено, щоб принцеса, сама принцеса ось так от кланялася якимось там чудакам??? Та навіть якби вони щойно урятували її життя, вона принцеса, а отже дякувати не зобов’язана, максимум, що вона може зробити, це кивнути головою, і від того піддані мають уже божеволіти, адже ось воно, принцеса подякувала їм, вона поглянула на них!

Релі ж абсолютно не скидалася на типову принцесу. Ноа та Лея не з дуба впали, вони добре знали, що перш ніж розпочалася війна за Медіанос, Аврелія де Вантелл жила у королівському палаці. І більше того, невдовзі після рокового свята Миру мала відбутися Коронація Спадкоємця ― подія, що затвердила б її право на трон. Оскільки Релі була найстаршою дитиною у родині, а хлопчиків у королеви не було, навіть геть маленьких, що за цих умов вона могла б стати королевою-регентшою, уся влада й усі права на трон після повноліття повністю переходили до Релі. Звісно, до смерті короля усі політичні рішення вони мали приймати разом, та опісля… трон цілковито переходив спадкоємній принцесі.

І… навіть якщо Коронації Спадкоємця не сталося в силу обставин неочікуваної війни, що розгорілася, щойно стало відомо, що король Аластер де Вантелл увесь цей час був перевертнем і вміло приховував свою сутність, Релі все ще залишалася особою королівської крові, що більшість свого життя провела при дворі.

Тож, виходить, вона і справді відповідала своєму народному прізвиську.

Королева хаосу. Ось хто вона. Бо як ж іще назвати цю зовсім нестандартну для особи королівського роду поведінку???

Тепер уже Ноа та Леї довелося ковтати важкий ком, що підліз до горла у спробі осягнути принцесин жест.

― Не варто дякувати, Ваша Величносте, ― кинув Ноа. ― Насправді…

― Що ж, ― зненацька перебила його Релі, розвертаючись від могили і направляючись в сторону стежки, по якій можна було легко вийти з лісу. На поясі у неї задзвенів мішечок із золотом та сріблом ― цими монетами їх трьох нагородили селяни за вдале спасіння, перемогу над «перевертнем» та повернення дітей (хоч і їхніх трупів) додому. ― Гадаю, тепер наші шляхи розійдуться, ― розвернулася Релі до юних мисливців, мовби на прощання.

― …

― …

Вона і справді шалена!

Всміхнувшись із виразу їхніх облич, Релі запитала:

― Куди далі лежить ваш шлях, юні друзі?

Леї довелося замахати кучерявою головою, аби позбутися відчуття шаленства, яке дарувала їм принцеса, і вигукнути:

― Ваша Величносте! Але ж ти так і не сказала, як тобі вдалося змусити дівчинку перекинутися назад на людину?!

Ноа тут же закивав головою:

― Угу-угу. Ми бачили, твої сили були на нулі.

Релі поглянула спочатку на одного, тоді на іншу, явно не поспішаючи із відповіддю. Коли на її обличчі сяйнула приємна посмішка, кожен із них уже подумав, що, мабуть, вона, як завжди, уникне відповіді, проте принцеса раптом проголосила: