Глава 1. Слідом за темрявою з’являється світло

На крихітному клаптику землі, оточеному штормуючим морем, стояла висока башта. Небо іскрилося, височенні хвилі одна за одною накидалися на стіни споруди; здавалося, іще трохи, і вежу просто-напросто поглине стихія. Та споруда стояла міцно, стояла так, лиш доводячи, що її на острові утримує древня й могутня сила.

На самісінькій вершині башти знаходилася кругла кімнатка із вівтарем посередині. Дах існував над усією площею кімнати, за виключенням того самого кам’яного постаменту, на якому хтось лежав.

Одягнена у шмат чорної тканини, що колись явно був платтям, на вівтарі лежала дівчина. Її руки були складені на грудях, миловидні риси обличчя з пухкими губами і красивою лінією брів дивилися в небо.

Одначе, незважаючи на те, що небо іскрилося, гримів грім і лила непроглядна стіна дощу, усе це взагалі не торкалося простору кімнатки. Дівчина на вівтарі була мертвенно бліда, і, здавалося, пролежала тут не один місяць. Тіло її при цьому виглядало на диво збереженим. На ньому не було ран, як не було і слідів того, що могло б вказати на те, що з нею трапилося. Вона просто лежала. Лежала тут, мовби чекаючи, коли нарешті зможе прокинутися.

І цей момент наступив якраз тоді, коли небо осяяло всепоглинаюче сяйво громового зіткнення. Роздався жахливий гуркіт, море, здається, збожеволіло іще більше; в ту ж мить дівчина на постаменті зробила різкий глибокий вдих і широко розплющила очі.

Легені її наповнилися повітрям одночасно із тим, як вона блискавично сіла й тут же озирнулася довкола. Погляд її здавався стривоженим всього мить. Щойно очі впали на ту, що весь цей час ховалася у темряві, обличчя Аврелії де Вантелл змінилося раціональною насупленістю.

― Що трапилося?

Із тіні тієї частини кімнати, яку накривав дах, на світло розкатів грому вийшла жінка. На ній була чорна мантія, шкіряні штани й високі шнуровані чоботи. Виразні риси обличчя смуглошкірої жінки віддавали деякою неоднозначністю.

Вона зронила:

― Ви прокинулися, Ваша Величносте.

― Ви мене знаєте?

― Так, Ваша Величносте, ― співрозмовниця трималася на відстані. ― Ви Аврелія де Вантелл, спадкоємиця престолу Медіаносу, Владичиця Воронів у чорносяйві не… і… у світлі недавніх подій, королева хаосу.

Обличчя Релі вкрилося незрозумілими емоціями. Вона рвучко поглянула на свої руки. І вартувало пошарпаній тканині колись справді гарного бойового плаття опуститися, як на очі дівчини потрапили вишукані, але явно випромінюючі неймовірну силу, лінії, витатуйовані на шкірі. Вони обвивали два її зап’ястя, загальною площею малюнка будучи товщиною не більше двох сантиметрів, і складаючись із дивних ліній та завитків, із чорного-пречорного чорнила, явно незнайомого оку простої людини.

Уздрівши їх, Релі швидко уторопала ― на ній алевіати. Ті самі антимагічні кайданки, які створили відьми триста років тому для стримування магічних сил заклинателів, виборовши взамін недоторканність для всього свого роду.

― Це було необхідно, ― озвалася та жінка. Релі підвела на неї очі.

Та не встигла вона продовжити, як Релі зронила із неабияким спокоєм у голосі, як для тієї, хто прокинувся від п’ятирічного сну:

― Я знаю. Тобто… я пам’ятаю, як прийшла туди, аби поквитатись із ним віч-на-віч, але… він не прийшов і я… свого роду… збожеволіла, ― дівчина поморщила обличчя, ніби згадуючи все прямо зараз. На ній, однак, не було ані нотки збентеження, ― а потім… я наказала їм убити мене. Я наказала своїм воронам роздерти мене на шмаття, ― раптово проронила Релі, поглянувши на співрозмовницю таким поглядом, ніби вони говорили не про смерть, а, скажімо, про способи запікання яблук на вогні.

Жінка на мить заклякла. Однак, заволодівши впевненістю буквально за мить, відповіла:

― Я б хотіла сказати вам, Ваша Величносте, що ви померли і щойно повернулись з мертвих. Але… ― вдихнувши повітря, вона закінчила: ― Це не так.

Релі уважно розглядала свою співрозмовницю із постаменту і не маючи наміру поки спускатися вниз.

― Тьма, що була всередині вас, не дала вам загинути. Але у такому стані… я маю на увазі, стані близькому до смерті, вона знаходилась за крок до того, аби повністю заволодіти вашим тілом. І тому…

― На мені алевіати, ― видихнула Релі. А тоді приємно всміхнулась: ― Я все зрозуміла. Ви не повинні мені пояснювати, чому вдалися до запобіжних заходів, аби обмежити тьму всередині мене. Правду кажучи, зараз мене більше цікавить питання… як довго мене не було?

Жінка у мантії спокійно відповіла:

― Вас не було п’ять років.

Реакція Релі виявилася геть не такою, як очікувала того співрозмовниця:

― О. Я чомусь думала, що пройшло сто, не менше, ― вона говорила про це якось так спокійно і навіть злегка усміхаючись, що на мить жінка просто впала в ступор. Релі прудко зіскочила із постаменту, оглянулася на нього, мовби там мала залишитись якась її частинка, і знову поглянула на жінку, котра була ростом трохи вища за неї: ― То чи значить те, що мій ворог все ще живий?

― Це не так, Ваша Величносте, ― поспішила ввічливо відповісти жінка. ― Темну сутність, що намагалася заволодіти вашим королівством, чотири роки тому успішно переміг Король.

― Король?