Розділ 1. Після «…довго та щасливо»

—…оголошую вас чоловіком та дружиною! — урочисто заявив поважний старець, одягнений у золоту рясу та шапку у вигляді сонця.

А потім мене поцілували! Тієї ж миті золотий браслет на моєму зап'ястку на кілька секунд засвітився. Так само, як і браслет чоловіка, що стояв поруч.

І ось тепер, дивлячись то на браслет, то на білявого красеня в кроці від себе, я задавалася єдиним питанням: якого біса тут відбувається? Адже лише хвилину тому я сиділа на дивані своєї затишної однокімнатки і дивилася «Доктора Хто». Аж раптом в голові  запаморочилось і я заплющила очі на кілька секунд. Тільки цих кількох секунд виявилося достатньо, щоб, розплющивши їх, я зрозуміла, що стою посеред дивовижного собору, в розкішній білій сукні. А головне — перед вівтарем разом із одягненим у білий кітель молодим чоловіком, здатним дати фору хлопцям із каталогів Calvin Klein!

Що найгірше, чомусь у мене було чітке розуміння того, що це не сон і не галюцинація, а справжнісінька сувора реальність, до якої я, здається, виявилася зовсім морально не готовою. Тому, впавши в стан глибокого шоку, лише мовчки поглядала на всі боки, та роздивлялась натовп людей, що стояли навколо. І коли той, кого щойно оголосили моїм чоловіком, повів мене під руку до виходу червоною доріжкою, абсолютно механічно пішла разом із ним.

— Хай живе його високість кронпринц Седрик Мерранойс, спадкоємець трону Раталери, та його дружина, Мілана Мерранойс! — під дзвін дзвонів оголосив глашатай. І я зараз просто дивом не закашлялася, смертельно вдавившись своєю слиною!

Що ж, мабуть, у таких ситуаціях за протоколом належить закочувати істерики. Тільки ось я була надто шокована, щоб зробити хоч щось, крім як йти вперед. І то завдяки тому, що мене впевнено вели. Ну хоч принаймні м'язи обличчя звело від нервів таким чином, що це нагадувало променисту посмішку!

Урочисто махаючи народу, чоловік завів мене в карету, і щойно лакей зачинив за нами дверцята... глянув на мене, як на коров'ячий кізяк, у який випадково вступив новим чоботом. Втім, погляд протривав недовго, приблизно секунду. Після чого цей принц, не торкаючись мене, звернув погляд у відкрите віконце карети, звідки час від часу махав радісному натовпу.

Секундочку… в чому річ? Чому той, за кого я щойно, схоже, вийшла заміж, так недвозначно продемонстрував мені своє не найкраще ставлення? Може, до того, як я тут опинилася, щось сталося? Але що? Невже голубки-молодята посварилися саме перед церемонією?

З іншого боку, набагато важливіше зараз хоча б усвідомити те, що відбувається навколо мене.

Спіймавши свій погляд у відображенні другого віконця карети, я побачила зовсім незнайоме обличчя. Доглянута блондинка з ніжним волоссям до лопаток і тіарою на маківці, до якої кріпилася біла фата. Блакитноока, струнка, з в міру пишними грудьми. Симпатична, але не супер-пупер-кралечка.

Так, однозначно не схоже на коротко стрижену руду мадам з носом картоплею, в потертих джинсах та чорній футболці AC/DC, ймовірно, залишених десь там, на дивані, разом із шостою серією п’ятого сезону «Доктора Хто».

Тож, схоже, одне можна сказати впевнено: це не моє тіло. І, мабуть, не мій світ. Та вже хто б міг подумати, що зі мною буквально трапиться «книжка про потраплянку в іншосвіття», якими зачитується моя подруга Людка? І саме зі мною, а не з нею! Закладаюсь, вона б на моєму місці зараз уже від радості з корсету вистрибувала, передчуваючи велике кохання та пригоди. А я, якби у мене був вибір, все ж таки віддала б перевагу своєму диванчику, чіпсам і серіальчику.

Може, все ж таки якось можливо повернутися назад?

Що найгірше, не встигла я у своєму світі з хлопцем-козлом розійтися, порадівши свободі від мудака, як опинилася під вінцем взагалі незрозуміло з ким! А судячи з недавно отриманого погляду, великою любов'ю до своєї нареченої цей тип явно не страждав. До речі, цікаво, чому?

Це накотило, наче слабкий спалах, що промайнув у свідомості. Тьмяні уривки спогадів — думок, образів, емоцій… з яких я склала цікавий висновок: схоже, що дівчина, в чиїй шкурі я зараз перебувала, прибула до цієї країни, цього міста, на кораблі лише три дні тому. І якщо я все правильно розумію, то фактично до самого вінчання вона навіть до ладу не бачилася зі своїм нареченим! Лише раз, на офіційній церемонії зустрічі, вони подивилися один на одного, коли принц читав після батька свою частину вітальної промови, роблячи їй публічну пропозицію (так, неначе їхній шлюб і не був заздалегідь спланований).

Але найнеприємнішою деталлю виявилося те, що з цих уривків спогадів я вловила причину, через яку цей шлюб укладався: нещодавно Шевранія — країна, з якої прибула Мілана, — воювала з країною свого тепер уже чоловіка. І капітулювавши, віддала другу принцесу за дружину спадкоємцеві престолу Раталери. Для «закріплення дружніх відносин».

Проте це ніяк не давало відповіді на запитання: чому принц із такою огидою подивився на мене, коли ми сіли в карету? Схоже, що особистих сварок між нареченим і нареченою до весілля таки не було — важко посваритися взагалі не спілкуючись. Але в чому тоді справа?

Поки я кидалась у роздуми, карета зупинилася, і принц, з показовою усмішкою подавши мені руку, під урочисту музику повів мене до входу до розкішного палацу з фасадами з білого мармуру. Переступивши поріг, разом із процесією, рушив зі мною його головними коридорами, до банкетної зали, одна зі стін якої була суцільним панорамним вікном, що виходило на дивовижної краси сад.