6.

Я зрозуміла, що треба робити вибір. Просто зараз.  На мене дивилися два чорних затягуючих ока, гіпнотизували мене, манили, і чим сильніше вони притягували мене, тим більше палало у грудях, різало і боліло серце. Мені захотілося позбутися цього нестерпного болю просто зараз і я вигукнула у відчаї та відступила назад:

- Ні! Я не віддам тобі свою душу!

-  Дурепо! Подумай, від чого ти відмовляєшся? – зашипів хлопець. Його очі палахнули вогнем, обличчя перекосилося від злоби і вже не здавалося гарним. - Що ти маєш зараз? Хлопця, який морочить тобі голову? Начальницю, яка не цінує тебе та використовує? Жалюгідну роботу, яку ти ненавидиш? А? Подумай добре, від чого ти відмовляєшся, адже другого такого шансу в тебе не буде.

- Ні! – скрикнула я і відштовхнула спокусника від себе. Він почав віддалятися від мене, все навколо закрутилося у шаленому вирі, злилося у строкату стрічку нерозбірливих голосів та спогадів цього вечора, я бачила події, як у зворотній відмотці. Потім зникло усе. Чувся тільки дзвін у вухах, а перед очима розтіклося яскраве світло. Таке яскраве, що я заплющила очі, а коли відкрила їх, то побачила перед собою обличчя охоронця.

- Дівчино, з вами все гаразд? - він нависав наді мною та кудись дзвонив. – Слава Богу, прийшла до тями!

Я озирнулася і побачила, що лежу на тротуарі навпроти злощасної скляної двері, від якої отримала знатного стусана. Я обмацала лоба та одразу відчула величезну гулю, а також трохи боліла спина.

- Що ж ви так, рідненька! От дідько! Я ж не хотів, - виправдовувався охоронець. – Може вас до лікарні доправити?

- Ні-ні, дякую. Не чортихайтеся у Святвечір. Не треба лікарні. Зі мною все гаразд.

- Ви впевнені?

- Так. Абсолютно. Ось, візьміть. – я дістала з сумочки листа та простягла охоронцеві.

- Що це?

- Це пану Дем’яненко. А я краще піду.

- Але ж тут підпис треба про отримання…

- Знаєте, а я більше не працюю листоношею. Звільняюся просто зараз. – посміхнулася я, поправила куртку, струсила сніг з волосся, та попрямувала у зворотному напрямку.

Охоронець витріщився на мене, як на навіжену, та провів здивованим поглядом.

- Може, все ж таки швидку? – запитав навздогін, але я швидко віддалялася з посмішкою на вустах. Зараз я знову відчула полегшення. Чому я раніше цього не зробила? Чому трималася за безперспективну роботу, де мене ніхто не цінує? Сподівалася на підвищення, яке не зробило б мене щасливішою у тій компанії? Я ж давно мріяла зайнятися чимось іншим, хотіла побачити рідних, і постійно не встигала. Зараз – найкращий час.

«У тебе все буде добре…» - пролунало звідкись з серця, і мені захотілося посміхнутися. Давно мені не було так тепло зсередини, так затишно. І набагато легше. Але відчуття свободи досі було неповним. Мені захотілося зробити ще дещо, і я вже знала, що саме.

Дістала смартфон та набрала останній виклик.

- Я ж казав, що не зможу сьогодні, люба! Давай завтра потеревенимо…

- А давай краще ніколи? Згода?

- …?

- Я звільняюся від тебе, зрозумів? – вигукнула я, скинула виклик, додала номер у чорний список та сховала смартфон у кишеню, покрокувавши ще швидше. Хуртовина вщухла. З неба тихо сипав сніжок, і я насолоджувалася відчуттям, яке зародилося в мені. Хотілося якомога швидше дістатися додому, і я йшла майже прискоком. Хоча ні, не йшла. Я летіла! Я відчула себе вільною пташкою, вітром у полі. Моя душа більше не палала, не томилася у полоні нав’язаного життя. Тепер я могла рухатися уперед, у будь-якому напрямі.

Я навіть не помітила, як біля мене тихо зупинилася біла «Ауді», віконце плавно опустилося, та мене гукнув симпатичний хлопець за кермом.

- Дівчино, вас підвезти? Транспорт ходить дуже погано, у центрі затори. – він посміхнувся, та на щоках виступили ямочки.

- Дякую, я краще пішки, - відповіла я. Не в моїх правилах сідати у машину до незнайомців. Навіть таких симпатичних. І з ямочками на щоках…

- Я не маніяк, клянуся! – посміхнувся він.

- Та, мабуть, всі так кажуть… Маніяки, - пожартувала я у відповідь.

- Можете зателефонувати комусь та назвати номер машини. Можу і паспорт показати, хочете? Просто шкода, що дівчина у Святвечір йде пішки у таку погоду.

Він відчинив двері. Я ще трошки повагалася, і все ж таки сіла у машину, діставши з сумки мобільний. Про всяк випадок.

- Мені на Квіткову, - сором’язливо сказала йому.

- А я теж там живу недалеко. Дивно, що ми не зустрічалися раніше. Я б вас запам’ятав.

- А я раніше була іншою, - загадково відповіла я та посміхнулася, а про себе додала: «Важкою і нещасною».

- Вас, напевне, хлопець чекає?

- Ні, не чекає, - знову посміхнулася я.

- Справді? Це ж треба таке, - задоволено посміхнувся він.

- У вас теж, мабуть, сім’я вдома, святковий стіл?

- Я абсолютно вільний.

- І я теж, - із задоволенням вимовила я, роздивляючись у вікно зимове місто. Воно раптом стале таким привітним і казковим. Чому я раніше не помічала? Різдвяне диво все ж таки трапилося. Точніше, воно чекало на мене, щоб трапитися. І дочекалося.

- Може, кави?..