3.

- Дівчино, з вами все гаразд? – я розплющила очі та побачила перед собою охоронця. Він метушився навколо мене та намагався мене підняти, але я незграбно ковзала по слизькому тротуарові.

- Так… Дякую.

«Хоча, за що тут дякувати? За те, що мало не вбив мене?»

Я піднялася на ноги, обтрусила сніг, як змогла, перевірила наявність сумки, а в ній – конверта. Все на місці.

- Мені треба лист віддати терміново пану Дем’янову, - звернулася я до метушливого охоронця.

- Вас вже зачекалися. Ходімо.

«Це ж треба! Хоч хтось мене чекає…», - подумала я та попрямувала за ним у просторий світлий хол.

- Вам на останній поверх.

Я вийшла з ліфту і зомліла від розкоші, яка панувала тут всюди. Надсучасні меблі, шикарний шкіряний диван ультрамаринового кольору та блискуча висока стійка рецепції з ніжно-бірюзового мармуру з величезними літерами на ній «D & D». Зі стіни на мене витріщилася гігантська плазма.  Я зачаровано роздивлялася навколо, поки не помітила гарненьку брюнетку-секретарку, на голові у якої красувалися маленькі ріжки.

«Це ж треба. Мабуть, у них тут вечірка була чи маскарад. Дивний вибір для християнського свята».

- Доброго вечора. Я з видавництва. Мені треба віддати листа пану Дем’янову.

- Я не можу вас пустити у такому вигляді, - ласкаво відповіла вона шовковим ніжним голосом. – Йдіть за мною.

Я і слова не встигла сказати, як вона хутенько вийшла з-за стойки та поцокотіла на величезних підборах по блискучій мармуровій підлозі, схопивши мене за руку. Ми опинилися у просторій світлій вбиральні. Яка нагадувала гардеробну кімнату або будуар.

- Сідайте, будь ласка.

Вона відсунула шкіряне крісло, яке стояло біля туалетного столика з величезним дзеркалом. Я побачила своє відображення та злякалася. У такому вигляді дійсно не можна не те що до людей, а до бісової матері… Туш потекла від снігу, волосся склублилося під час падіння.

- Ох…- промимрила я і впала у м’яке крісло.

- Зараз приведемо вас до ладу, - промуркотіла секретарка, діставши з шафки косметику, та вправно почала витирати патьоки туші з мого обличчя. Мені стало ніяково.

- Дякую… Давайте, я сама.

- Ні-ні. Сидіть, не ворушіться. Це моя робота.

Я здивовано покосилася на неї.

«Ну якщо вже й секретарі роблять мейкап відвідувачам, тоді чому я дивуюся, що мене, молодшого офісного працівника, зробили листоношею?»

- Так значно краще, - посміхнулася вона.

Секретарка відійшла від мене, та прискіпливо роздивлялася моє відображення у дзеркалі. Я побачила себе і знову зомліла від подиву. На мене дивилася зовсім інша особа – гарна приваблива дівчина з рівним тоном обличчя, легким рум’янцем, ідеально виведеними бровами та вправно підкресленою лінією губ.

- Я наче з салону, - зніяковіло вимовила я. – Дякую, ви справжня майстриня.

- Я ж казала! – задоволена своєю роботою, відповіла вона. - А зараз вам треба перевдягнутися.

- А це навіщо? – не приховуючи подив, запитала я.

- Ваш одяг брудний та промоклий. Шеф буде незадоволений, якщо я пропущу вас у такому вигляді до нього. Будь ласка! Не підводьте мене! У мене є чудова запасна сукня на такі випадки.

- Може, ви самі віддасте йому листа, він поставить підпис, а я піду?

- Ні-ні-ні! Це виключено! Лист повинні доставити ви самі. А раптом у нього виникнуть запитання? Хутчіш перевдягайтеся, я чекатиму на вас у приймальні.

Вона дістала з іншої шафи чорну сукню та повісила її на вішалку.

Я здивовано провела її поглядом та вирішила все ж таки перевдягтися. До того ж, сукня виглядала досить стримано і пристойно – чорний "А"-силует, трохи вище коліна, дуже простий та витончений фасон.

«Це ж треба. Точно по моїй фігурі. Наче на мене шили», - здивувалася я та, згорнувши речі в оберемок, вийшла з вбиральні зовсім іншою людиною.

- Так значно краще! Бос чекає на вас, - привітно вимовила секретарка та рукою вказала на двері у кабінет шефа. Я поклала одежу на диван, перекинула через плече сумку з конвертом та впевнено покрокувала до пана Дем’яненка, який, судячи з усього, і Різдво планував відмічати на роботі.