2.

- Привіт, вибач, кохана, ми сьогодні не побачимося. Не міг раніше подзвонити, – випалює мені на ходу. Кудись явно поспішає.

- Чому? Я так сподівалася… Мені тут листа треба завезти, і думала мчати до тебе…

- Не можу, мама подзвонила, дуже просить приїхати на свята. Мій брат повернувся з передової, не бачилися півроку… Пробачиш?

- Може, і мене як раз познайомиш з близькими? – пішла я у наступ. - Різдвяна вечеря – чи не найкращий привід познайомити кохану з рідними. Чи не так?

- Марусь, давай іншим разом… Там буде повна хата родичів… Ти будеш почуватися ніяково. Ми ж це не планували поки що…

- Зрозуміло, - сухо відповіла я. «У нього теж ІНШІ ПЛАНИ». Я хутко сховала важливий конверт у сумку та побігла на зупинку маршрутки.

- Не сумуй. Подивись якийсь гарний фільм, а я приїду у неділю – і одразу до тебе.

- Угу.

«Це шефиня наврочила. Тепер я офіційно не маю планів на святковий вечір. Пречудово. Можу ще декілька листів рознести».

Вечір перед Різдвом був наче останнім днем на планеті. Всі метушливо розбігалися по домівках та по гостях, хтось в останню мить ще встигав заскочити до магазину за смаколиками та подарунками. Усі кудись поспішали. Я йшла запорошеним тротуаром і сильніше горнулася у в’язаний шарф. Заметіль розігралася така, що майже нічого не було видно. Сніг запорошив очі, неможливо було і голови підвести, але мені і не хотілося. Я йшла, вивчаючи власні чоботи, та усім своїм нутром відчувала власну жалюгідність.

На зупинці, на диво, нікого не було, хоч у цей час завжди вишиковується черга. Постоявши хвилин з п’ять, я почала замерзати.

- Дівчино, не стійте! На дорозі затори, транспорт не їздить, - гукнув мені якийсь небайдужий чолов’яга. Він розчищав вхід до офісної будівлі. Мабуть, такий же нещасний, як і я – працює у Святвечір.

- От дідько! Що за чортівня?! Як же все дістало! – зірвалася я та зовсім розкисла. Дерев’яні від морозу пальці стали набирати по черзі усі відомі номери таксі, але різдвяного чуда не сталося. Навіть за подвійним тарифом.

Мені хотілося викинути той конверт та телефон до чорта лисого, бігти додому, заритися у подушки, напитися вина та ридати усю ніч. Але хіба так можна? Я остаточно розізлилася на шефиню, на віп-клієнта, якому закортіло у Святвечір підписувати якісь документи, і на весь світ, який, здавалося, був проти мене сьогодні, і попрямувала пішки за вказаною адресою. Джипіес сказав, що це за кілька кварталів звідси – хвилин за двадцять буду на місці.

Я уявляла, як я кидаю триклятий конверт у обличчя тому довбню, через якого мені довелося ковиляти нерозчищеним тротуаром та зустрічати першу зірку на вулиці, голодною та вкрай засмученою.

Дорога зайняла хвилин тридцять – через негоду я ледь йшла, не роздивляючись шляху. Робочий час офіційно закінчився годину тому. А я прямую в іншу від дому сторону. За вказаною адресою я знайшла високу будівлю – якийсь крутий бізнес-центр. Дивно, що раніше його тут я не бачила.

На щастя, світло горіло у холі та на верхніх поверхах, а через скляні величезні двері було видно охоронця, який вальяжно проходжувався туди-сюди.

«Ну-ну, тільки спробуйте мені сказати, що пана Дем’янова Т. І. вже немає. Розіб’ю вам тут усе під три чорти! От дідько, знов чортихаюся у Святвечір», - я зціпила зуби та підійшла до дверей, смикнула ручку, але щось заклинило.

До мене підбіг охоронець, жестами дав зрозуміти, що зараз допоможе. Я трохи заспокоїлася та чекала. Поки він копирсався біля дверей, я помітила, що в мене розстібнувся черевик, нахилилася, щоб його застібнути, і у цей самий момент охоронець зміг відкрити двері. З усього маху я отримала у лоба товстезною скляною стіною. У очах все замерехтіло. Сніжинки змішалися зі строкатими зірочками, які посипалися з очей. Я не встояла на ногах та впала на тротуар, забивши поперек та трохи вдарилася потилицею.

«Ну цього ще не вистачало…» - подумала я та побачила шматочок зіркового неба, яке визирнуло на мить з-під густих снігових хмар, що бігли за вітром та сипали й сипали білим пухким снігом мені у обличчя…