1.

Від хвилювання спітніли долоні, серце билося у грудях, як навіжене.

«Спокійно, Мар’яно, все добре. Ти заслуговуєш на це підвищення. Ти важко працювала на цю пришелепувату два роки, пропускала усі свята, працювала ночами. У тебе дві вищі освіти, ти як ніхто знаєш свою справу. Годі бути на побігеньках», - думала я та швидко бігла сходами. Кожен крок відбивався барабанним дробом у скронях. Здавалося, ще трошки, і я знепритомнію або серце розірветься від нервової напруги.

Я зупинилася біля кабінету Ганни Михайлівни та перевела подих.

«Ну все, зараз дізнаюся», - заспокоїла я себе та застигла на мить у дверей. Руки заніміли від кіпи папок з документами, над якими я працювала декілька ночей поспіль, щоб шефиня нарешті відзначила мене, помітила старання своєї асистентки та, не вагаючись, віддала посаду проєкт-менеджера.

- Вибачте, Ганно Михайлівна, можна? – тихенько зазирнула я до кабінету начальниці.

Вона махнула мені рукою, не відриваючись від телефонної розмови. Шефиня була весела та з кимось кокетувала. Це було зрозуміло за її обличчям. Вона задоволено посміхалася та заправляла локон за вушко. Я застигла на порозі, боячись зробити зайвий крок, і відчувала себе незручно, наче я підслуховую чиюсь розмову.

Коли я зайшла, вона трохи знизила тон та швидко завершила розмову.

– У мене відвідувач… Добре. Так. До зустрічі.

Вона відклала смартфон та одразу змінилася у обличчі. Манливий тон змінився на звичайний, грубуватий.

- Що ти хотіла, Мар’яно?

- Вибачте… Я…

- Ну швидше кажи вже! Що там в тебе?

- Документи, які ви просили.

- А, нарешті! Дякую, люба. До речі, добре, що ти зайшла. У мене є до тебе важливе доручення. Мені треба, щоб ти терміново віднесла лист до нашого віп-клієнта.

- Зараз? – я покосилася на годинник на стіні. Майже п’ята. Кінець робочого дня, Святвечір. – А кур’єр хіба не може?

- Кур’єра довелося відпустити. У нього термінові сімейні проблеми, щось там трапилося… А Секретарка – багатодітна мама, ми не можемо її затримувати. Сьогодні ж короткий день… А лист необхідно доставити сьогодні. Це дуже важливо. І нічого складного, правда?

Я відвела погляд. Мені хотілося послати її під три чорти! Але Святвечір. Кажуть, не можна погані думки тримати у голові, а образи - на серці. Начальниця, звісно, зрозуміла, що я не в захваті від її доручення, і поспішила мене мотивувати, як вона завжди це робить.

- Ти швиденько віднеси листа, і можеш не повертатися у видавництво. А я буду тобі особисто ДУЖЕ вдячна, добре?

- Угу. Добре. – погодилася я і взяла листа. А що мені було робити? Звісно, можна було сказати «ні, я не кур’єр і це не моя робота»,  але хіба я так можу? Може, мені і нема куди поспішати, немає трьох дітей та термінових сімейних справ, але ж я теж людина і в мене теж є плани на Різдво. І чому я завжди роблю всю чорну роботу? Я ж навіть кота завести не можу! Він би з голоду охляв вже з моїм ненормованим графіком… І батьків вже півроку не відвідувала. Звісно, нічого з цієї тиради я не промовила вголос, покірливо узявши листа.

- Адреса на звороті. Я б і сама, але дуже спізнююсь… На ділову зустріч. Все, можеш іти!

Вона простягла мені листа та дуже поспішала випхати мене з кабінету, але я все ж таки наважилася запитати те, заради чого сюди власне йшла.

- Ганна Михайлівна…

- Так?

- Я хотіла дізнатися щодо посади проєкт-менеджера відділу… Я підходжу за фахом, і … маю досвід, і вже два роки на позиції офіс-менеджера, мені б…

- Ти хотіла на цю посаду? Але ж люба! Чому ти не сказала?

- Я казала… Ви дали мені завдання, я все зробила і сподівалася, що…

- А, так… Ти мене невірно зрозуміла.

- Посада вже зайнята?

- Еммм, так. Люся вже призначена керівництвом.

- Люся з відділу кадрів? Хіба це за її фахом?

- Розумієш, проєкт-менеджер повинен мати не тільки гарний досвід роботи та знання, але й інші якості: вміння налагоджувати зв’язки, вести переговори.

- Я теж можу…

- Ну звісно, люба. Я тебе почула! Обіцяю, якщо буде цікава вакансія, рекомендуватиму тебе, добре? Ну біжи вже.

Ганна Михайлівна швиденько випхала мене з офісу та побігла вниз до машини. Я зрозуміла, що вона затримуватися на роботі у святковий вечір точно не планує.

«Ну звісно! В неї, мабуть, інші плани на Різдво».

Я сумна вийшла з кабінету та попрямувала через приймальню. Секретарка Оля вже збирала речі та була на низькому старті, хоча до кінця робочого дня (навіть скороченого) було ще п’ятнадцять хвилин. Ще б пак! Начальниця зникла – можна нагострити лижі додому раніше…
 

- Поспішаєш до дітей? – запитала я, натягнувши на обличчя щось подібне до усмішки.

- Та ні. Спиногризи на всі свята поїхали до бабусі, тож у нас з чоловіком інші плани, ну ти зрозуміла…

«Ну а як же! Хто захоче у Святвечір вештатися містом у таку завірюху? У всіх ІНШІ ПЛАНИ!»

- А у Віталіка-кур’єра що трапилося?

- А що в нього трапилося?

- Не знаю. Шефиня сказала, що щось невідкладне з родиною.

- Та на свіданку побіг, мабуть. Ти що не знаєш Вітальку? От пройдисвіт!

«Ну звісно. А про мої плани чому ніхто не питається? Мар’яні, значить, листа нести, а вони – розважатися. Ну як тут не набрати повну голову поганих думок?»

- Чудово… А мені листоношою бути замість нього. Не знаєш, що це за терміновий лист?

- Без поняття… Помітка про особисте вручення. Якісь документи, мабуть.

Оля підхопила сумку та вже натягала пальто, втративши до мене залишки інтересу.

«Ну що ж. Все, як завжди. Працюй, Мар’яно, працюй. Що? Підвищення захотіла? А дзюськи тобі! Хто ж тоді працювати у офісі буде? Не Люська ж з відділу кадрів…»

Я, розлючена та вкрай сумна, схопила куртку та попрямувала виконувати доручення начальниці, яку вже, мабуть, чекає прохолодна пляшка шампанського у якомусь готелі за містом та черговий палкий коханець.