Частина 1

- Я одружуюся.
Саме в такий спосіб друг змусив мене пробудитися недільного ранку, без грама кави.
- В смислі?- запитав я, все ще надіючись, що це один із його тупих жартів. Щоправда, обличчя нещасного, по ту сторону екрану мало нагадувало жартівливе, як і мого друга взагалі.
З Нестором ми знайомі мало не з повзунків і ще ні разу він не мав такого серйозного виразу обличчя як тепер. Та мені б у голову не прийшло, що він на таке є здатним. 
- Виїжджай, - прозвучало у відповідь і він роз'єднався.
Це ж що у нього таке діється, думав я, скачучи на одній нозі по підлозі, намагаючись попасти другою в потрібну мені штанину. В кінці кінців, перечипившись впав, боляче вдарившись так би мовити скулою об відкриті дверцята шафи. 
Взвивши від болю кинувся до ванни, щоб вмитися і прикласти щось холодне до враженої частини тіла, яка так і пульсувала, далеко не тонко натякаючи на те, що за хвилину мою фізіономію прикрасить синяк.
... Почекай до тебе йду,
   Звучить серця мого табу 
   В твоїх очах палає жар
    Для мене ти мій персональний гад...
Цю коротку пісеньку ми з друзями записали три роки тому, коли вступили в вищий навчальний заклад і ось вже який рік вона стоїть на дзвінку в одне одного тільки на нас самих, а тому не дивлячись на екран мобільного я точно знав, що це хтось з них, а саме: Ерик або Велес, оскільки судячи з емоційних качель Нестора, наврядчи би він дзвонив знову в такий короткий проміжок часу.
- Так, - невнятно гаркнув у відповідь, намагаючись нашвидкуруч почистити зуби. 
- Так розумію, ти вже в курсі, - прозвучав голос не менш схвильованого Велеса.
- Угу, - відповів я проводячи в той же час щіткою по зубах.
- Будемо за пів години, - мало не синхронно втішили мене Ерек з Велесом по ту сторону, що могло означати лиш одне, буйне шаленство Нестора настигло їх при виході із якогось нічного клубу, де хлопці найбільше любили проводити свій вільний час, за звичай з тим самим Нестором.
Причесавши волосся пятірнею, часу на бавлення з гелем у мене не було, повернувшись до спальні дістав з тої ж таки шафи дорожню сумку, яку закинув у неї кілька днів тому. Нашвидкуруч заповнивши її речами, спустився вниз. 
- Доброго ранку, привітався я, як тільки переступив поріг їдальні. 
- Ти куди? - Замість привітання поцікавився батько, на кілька секунд визирнувши з-за газети, що читав.
- До Нестора.
- Гадаю, йому не до тебе, - усміхнулася якимось своїм думкам мама, теж проігнорувавши моє "Доброго ранку".
Батько знову визирнув з-за газети, проте тепер дивлячись з німим питанням на маму.
- Він зібрався до Левицьких.
На обличчі голови дому майнуло усвідомлення, яке через секунду виразилося словом "дарма" в мій адрес.
- Що такого відомо вам, що ви себе так ведете? - Не витримавши їх мін запитав я, хоча діалогу з ними зазвичай волів уникнути, оскільки всі наші розмови зводилися до мого безтурботного життя, батькового бізнесу та надій матері на ніщо інше як знайомство з моєю дівчиною, якої у мене не було. Тобто вони були, але їх з мамою знайомити точно не треба, оскільки це не ті дівчата, які б могли пережити співбесіду в супутниці життя голови дому Верніцьких. Мамі мої дівчата були б на один зуб, а тому бути причиною дівочих сліз чи не дай Боже самогубства по подібній зустрічі перспектива мені не усміхалася.
- Ну я навіть не знаю..., - кокетливо заправивши пасмо кучерявого волосся та підмигнувши батькові, що знову визирнув, мовила мама.
Багато хто з моїх знайомих стверджував та й стверджує надалі, що я її чоловіча копія, оскільки моє волосся так само не лише вється, а й відблискує відтінком шоколаду, варто впасти променям сонця на мою голову. 
Таким же зверхнім, а не рідко й зухвалим здається погляд моїх зелених мов смарагди очей. А також крива усмішмішка, яку я мав можливість спостерігати кілька секунд тому на обличчі родительки. 
Щоправда матір є жінкою хоч і високою, проте надзвичайно щуплою. В моєму ж випадку висота пропорційно відповідає накачаному тілу.
У відповідь на наживку я лиш припідняв брову.
- Добре, - здалася пані Верніцька, що видавало її явне нетерпіння поділитися новинами, від яких її просто розпирало.
- Твій друг має можливість стати зятем її величності.
І знову тиша, навіть батько з-за газети не визирнув, щоб поспостерігати за моєю реакцією.
Щось тут не так, відчував я мало не кожною клітиною власного єства.
- В сенсі можливість?
- Він є учасником відбору претендентів на руку її князівської високості княжни  - все так же з-за газети промовив батько, дякуючи чому в мене починало складатися враження, що він за нею просто ховається.
- Відбір? - Здивовано протягнув я, розуміючи що це ще аж ніяк не кінець новин на сьогодні. Та й внутрішнє передчуття якогось нещастя розслабитися теж мені не давало. - В який спосіб Нестор потрапив в список кандидатів? Не пригадую, щоб взагалі щось чув з даного приводу, як власне і про те, що в Україні є княжна.
Батько на мої роздуми аж хрюкнув, що могло значити лиш одне, а саме, він там зі сміху мало не вмирає.
І от все почало ставати на свої місця. Мама спеціально розставила пастку на мене, а так як батько ніколи не був надійним актором, то його прикрили газетою.
- Що читаєте? Дифирамби Верніцьким? - Випалив я, в надії обіграти домашнього стратега.
З-за газети тепер лунав удушливий кашель, свідчивший про те, що батько вдавився слюною. 
Не даючи ради впоратися з власним тілом глава дому підвівся, різко відкинувши газету в сторону і піднявши руки високо в гору, намагався відкашлятися. 
- Та ну ваші ігри! - гаркнув він червоний від натуги і злості. - Я в разі чого буду в кабінеті, - на виході з їдальні сказав він і голосно грюкнув дверима.
- Хм, - хмикнула матінка, - молодець, вдалося тобі вивести з гри мого спільника, проте не надійся, до шаху й мату наді мною тобі ще ой як далеко.
- Так, що ви задумали? - запитав я опираючись на спинку крісла, що знаходилося за столом, акурат навпроти родительки.
Чесно кажучи я мав надію, що не зважаючи на її відповідь, я все ж загнав у глухий кут матір. Не тут воно було.
Мама лиш хитро і широко усміхнулося, що в який раз підкреслило її неземну красу. Надіюся я дійсно пішов у неї, бо хоч і батько був доволі статним симпатичним мужчиною середніх літ, проте на фоні матері він сприймався всіма як чудовисько, що полонило красуню. 
- Карти на стіл? - запропонував я, на що матір відкрито розсміялася.
- В мене флеш -рояль, синку, в той час як у тебе не має навіть пари. Отож, я тобі не по зубах, а тому, думай сам, - і стрімко підвівшись, Ірена Верніцька плавною ходою покинула їдальню вслід за чоловіком.
Злитися чи в будь-який інший спосіб висловити власне незадоволення мені не вдалося з двох причин: перша - ввійшли слуги, друга - задзвонив один із персональних гадів, сповіщаючи мене тим самим про своє прибуття.