Глава 7. Підземний Познань і Страж Козіолків

Познань зустрів Лею й Марека вечірнім сяйвом ліхтарів і запахом свіжого хліба. Але під цією затишною поверхнею місто приховувало щось давнє — те, що не було видно туристам і навіть більшості магів.

— Під ратушею є старі тунелі, — сказав Марек, коли вони підійшли до площі.

— Кажуть, там живе дух‑страж. І він знає шлях до гір.— До Татр, — кивнула Лея.

— До останньої частини Корони.Перо в її руці світилася м’яким золотим світлом — ніби раділо, що вони наближаються до істини.

Сходи під ратушею були вузькі, старі, вкриті пилом століть. Коли вони спустилися вниз, повітря стало прохолодним, а стіни — вологими.

— Ти чуєш це? — прошепотіла Лея.

— Що саме?

— Сміх.

І справді — десь попереду лунав тихий, дзвінкий сміх, ніби дитячий… але водночас старий, як саме місто.

Вони вийшли в круглу залу. На стіні світилися руни, а посередині стояла… коза.Але не звичайна. Вона була напівпрозора, з золотими очима й маленькими ріжками, що світилися.

— Це… — Марек не встиг договорити.Коза підскочила, зробила сальто в повітрі й приземлилася перед ними.

— Вітаю, мандрівники! — проспівала вона.

— Я — Страж Козіолків! Хранитель мудрості, жартів і старих таємниць Познані!Лея кліпнула.

— Ти… говориш?

— А ти думала, я просто прикраса на ратуші? — коза пирхнула. — Люди завжди недооцінюють магічних козлів.Марек тихо засміявся.

— Нам потрібна твоя допомога, — сказала Лея.— Ми шукаємо шлях до Татр.Коза підняла голову.

— О, я знаю цей шлях. Але просто так я його не дам. Маєте пройти три випробування.

— Звісно, — зітхнув Марек.

— Чому б і ні.

— Перше випробування — загадка. Відгадаєте — пройдете.Вона підморгнула.

— Що можна побачити лише тоді, коли його немає?Лея задумалася. Марек теж.

— Тінь? — припустив він.

— Ні! — коза засміялася.Лея заплющила очі.

— Світло… коли його немає — темрява. Але темряву видно лише тоді, коли світла немає.Коза підскочила.

— Правильно!

Стіни затремтіли, і з темряви вийшла тінь — велика, чорна, з порожніми очима.Марек підняв меч.

— Лейо, назад!

— Ні, — сказала вона.

— Це випробування. Тінь — лише страх.Вона зробила крок уперед і торкнулася тіні пером. Світло розсіяло темряву.Коза кивнула.

— Сміливість — це не сила. Це здатність дивитися страху в очі.

— Останнє випробування — найважче. Скажи: чому ти шукаєш Коронy?Лея мовчала довго.

— Бо Польща заслуговує на світло. Бо тіні не повинні керувати майбутнім. Бо… — вона глянула на Марека, — я не хочу, щоб хтось ще страждав через магію, яку втратили.Коза усміхнулася.

— Твоє серце чисте. Ти пройшла.

Вона торкнулася копитом підлоги, і руни засвітилися. На стіні відкрився портал — сяючий, білий, як сніг.— Це шлях до Татр. Там — остання частина Корони. Але пам’ятай: у горах сплять не лише дракони, а й тіні королів.Лея кивнула.

— Дякую.Коза підморгнула.

— Поверніться живими. Я люблю щасливі кінцівки.