Глава 4. Ліс Біловезьких Тіней

Біловезька пуща зустріла Лею й Марека тишею, що була глибшою за будь-який звук. Повітря пахло мохом і старими легендами. Тут, серед тисячолітніх дерев, магія не згасла — вона спала, як звір, що чекає пробудження.

— Кажуть, у цьому лісі живуть духи зубрів, — тихо промовив Марек, розсуваючи гілки. — Вони пам’ятають усе, що було до людей.

— І, мабуть, не дуже нас люблять, — усміхнулася Лея, але її голос тремтів.

Перо в її руці світилося слабким зеленим відблиском. 

— знак того, що поруч є древня сила.

Тіні минулого. Вони йшли все глибше, поки не побачили старий кам’яний круг, зарослий травою. На ньому були вирізані символи — старі польські руни, що означали земля, пам’ять, кров.

— Це місце стародавніх обрядів, — прошепотіла Лея.

— Тут маги колись кликали духів землі.

Раптом повітря стало важким. З‑під землі піднявся холодний туман, і з нього вийшли постаті — напівпрозорі, темні, з очима, що світилися, як попіл.— Cienie Rozbiorów… — Марек відступив. — Тіні розділів Польщі.Одна з постатей заговорила низьким, глухим голосом:«Ви прийшли вкрасти нашу пам’ять…»

— Ми прийшли повернути її, — відповіла Лея твердо. — Ми шукаємо Корону Білого Орла.Тіні завили, і земля затремтіла. З‑під коріння дерев вирвалися чорні лози, що потягнулися до них.— Лейо! — крикнув Марек, відбиваючись мечем.Перо в руці Леї спалахнуло яскраво. Вона підняла його над головою.

— Світло Польщі не згасне! — вигукнула вона.Світло пера розірвало туман. Тіні закричали, розсипаючись на попіл, а земля заспокоїлася. Лише одна постать залишилася — стара жінка в білому, з очима, як бурштин.«Ти не ворог. Ти — спадкоємиця магії землі», — сказала вона.

«Корона схована там, де сходяться стихії — у горах, де сплять дракони».— У Татрах… — прошепотіла Лея.Жінка кивнула й простягнула їй маленький камінь, що світився зеленим світлом.«Це серце пущі. Воно захистить тебе від тіней. Але пам’ятай — кожна сила має ціну».

Коли тіні зникли, ліс ожив. З‑під дерев вийшли величні зубри — żubrowie duchowe. Їхні очі світилися м’яким світлом, а навколо них кружляли зелені іскри. Один із них підійшов до Леї й схилив голову.— Вони дякують тобі, — сказав Марек.

Лея торкнулася його лоба. У її свідомості пролунав голос:«Ти повернула пам’ять землі. І тепер вона піде з тобою».Зубри розчинилися в повітрі, залишивши після себе лише запах трави й спокій.

На краю пущі Лея зупинилася й глянула на Марека.— Ми йдемо в гори, — сказала вона. — Там — наступна частина шляху.Марек усміхнувся.— І, мабуть, наступна небезпека.— Без неї не буває справжньої магії, — відповіла Лея.Вітер пронісся крізь дерева, і перо в її руці засвітилося золотим — знаком, що шлях правильний