Розділ сьомий. Маргарет

На обід я прибула вчасно, хоч і трохи пізніше за інших дівчат. Служниця, що прийшла до мене, не стала питати, чому у мене на голові вороняче гніздо і чому я така стривожена; на щастя, варто було тільки вкласти їй в руки золоту монетку, як вона вмить про все забула і просто допомогла мені вдягнутись достойно.

Цього разу мені не довелось поспішати, мене не застали зненацька, а отже й одяг був як треба. Я помітила повний заздрощів погляд якоїсь холодної, крижаної дівчини, направлений на мене.

– Леді Маргарет, – проте, першою звернулась до мене саме вона, – сідайте, тут є вільне місце! Я так рада вас тут бачити!

Я вперто не могла впізнати цю дівчину, але відповіла їй м’якою усмішкою і зайняла запропоноване місце. Дівчина роздратовано струснула зап’ястком, на якому сяйнув браслет, що вартував цілого статку. Біле золото, сапфіри…

– Хоч хтось пристойний на цьому відборі, – промовила вона. – Не знаю, чим думав Його Величність, коли пропускав далі цих панянок, – дівчина відкинулась на спинку свого стільця і вказала на Елізу Крейн, що притискалась до свого кутка. – Ні роду, ні багатства… Я, віконтеса Делонер, мушу терпіти цю компанію! Та до чого слова? Ви й так мене прекрасно розумієте.

– Я не звикла судити людей за статусом, – м’яко промовила я, згадуючи, з ким маю справу, – леді Доріано. Можливо, вони достойні дівчата… його Величність не просто так лишив їх тут. Хто ми такі, аби піддавати сумнівам його дії?

Віконтеса кинула на мене здивований погляд, але, вирішивши, що за високими фразами я ховаю власну думку, розпливлась в усмішці.

– О, ви праві, – відповіла вона. – Не варто різкості… Мало хто може стати нашою королевою.

– Але ж ви, леді Доріано, явно розраховуєте на перемогу.

– Думаю, як і ви, леді Маргарет.

– О, – зітхнула я, – не думаю, що можу настільки рішуче говорити про наші з королем стосунки та мріяти про шлюб.

– Та досить вам, – віконтеса торкнулась моєї руки. – Всі вже знають, що саме у вас було перше побачення з Його Величністю.

Мені знадобилось чимало зусиль, аби не спохмурніти. Я сподівалась, що моя зустріч з Ріаном лишиться в таємниці, але, судячи з голодного погляду Доріани, це було не так.

– Ви були б прекрасною королевою, Маргарет. В вас є порода! – улесливо відзначила вона.

– Не така вже й порода, Доріано, аби ви поступились мені, – я легко позбулась приставки «леді».

Дівчина струснула головою, заправила свій чорнильно-чорний локон за вухо. Її шкіра була такою білою, що у мене мимоволі виникали думки про хворобу віконтеси. І дивно, що, відчуваючи у мені конкурентку, вона вирішила дружити, а не кинути виклик. Хоча…

Якби на моєму місці опинилась умовна Еліза Крейн, її б розтоптали. Але донька герцога Алате – справді одна з найбажаніших наречених країни, мій батько має досі суттєвий вплив, а про його вигнання ніхто не думає. Навіть сам король…

– Я за здорову конкуренцію, – розсміялась Доріана. – Погодьтесь, Маргарет, було б дивно сваритись з майбутньою королевою… Чи не так?

– Навіть не сперечатимусь, – хитнула головою я. – Тому не стала сваритись би з жодною з тут присутніх.

Я спробувала зайнятись їжею. Віконтеса нарешті впоралась з заздрістю, але, на жаль, не притихла, а підсунулась до мене ближче і прошепотіла:

– Ви вже цілувались з ним?

– Доріано! – з фальшивим обуренням вигукнула я. – Як можна! Я ж леді!

– Так, але він король.

– Ні, ми не цілувались.

– Тоді що ж ви робили стільки часу? Служниця сказала, що ви були в альтанці… Її чоловік стриже кущі в саду, і він розповів дружині, що ви про щось мило балакали з королем…

Прокляття!

– Ми просто розмовляли, – м’яко промовила я. – Про… Про різне, Доріано. Одного разу ми з Ріаном вже були знайомі і не надто добре розійшлись. Треба було залагодити ситуацію. Я б не стала розглядати себе як головну конкурентку.

Віконтеса гмикнула. Очевидно, вважати головною конкуренткою їй приємніше за все було саме герцогську доньку.

Я хотіла сказати щось ще, але не встигла зронити ані слова. Мені здалось, наче мені на плечі впала павутина, схожа на ту, що я вже одного разу порвала. Чорнота тиснула, пливло все перед очима, шуміло у вухах…

– Все в порядку? – занепокоєно поцікавилась Доріана.

– Так, – з зусиллям витиснула з себе я. – Так… Мені просто треба подихати свіжим повітрям. Тут дуже душно. Я вийду.

Слова зривались з губ, мов чужі. Це не я говорила, а той, хто наклав закляття.

Але, так чи інакше, я не могла з ним боротись.

Цупка чорна нитка павутини стрімко обплутувала мене. Я йшла повільно, розправивши плечі і начепивши на обличчя радісну усмішку, пливла, мов лебідь. Зазвичай я так не ходила, ненавиділа витрачати час на плавні кроки, але зараз відкладала майбутню неприємну зустріч, хто б мене там не чекав. А пауза давала шанс позбутись тиску чужого закляття.

Можна було випалити павутину, знищити її, але я розуміла, що миттю видам себе. Звісно, всі знають, що спадкоємиця роду Алате дівчина обдарована, повітря та вогонь – мої стихії, але хіба в нашій країні хтось здатен повірити в те, що жінка може повноцінно чаклувати?