Розділ шостий. Ріан

Ніколи в житті я не відчував себе таким ідіотом.

За добу, проведену в цьому тілі, я встиг з’ясувати кілька речей. Король дурний. Король має майже необмежену владу.

І король майже нічого не вирішує.

По суті, це означало лише одне: герцог Франко та його поплічники плели інтриги, вигадували закони, віддавали накази, а колишній Ріан, не маючи власної волі, тільки й робив, що кивав, погоджуючись зі сказаним, ставив підпис і вимагав, аби до його персони ставились з відповідною повагою, на яку він геть не заслуговує.

Але вигнати Першого Маршала? Таку дурницю важко собі уявити! Увесь мій досвід управління величезними державами, звісно, обмежувався любов’ю до епічного фентезі в юності. І як читач, я чудово пам’ятав, що перших маршалів ніхто просто так у вигнання не відправляє.

Маргарет тепер дивилась на мене повними ненависті очима і ледь не плакала. Що ж, на її місці я б теж не відчував радості від потрапляння на відбір до дурня, який таке зробив з її родиною. Куди логічніше було б заколоти мене зараз тим самим пером – між іншим, воно здавалось таким гострим і так дряпало пергамент, що ним можна було і горло пробити.

– Це неможливо, – видихнув я, сідаючи назад на сходи. – Вигнати Першого Маршала? Та як?! – я глянув на Маргарет. – Тобто… Я хотів спитати, якими були формальні причини?

– О, нащо формальні причини? – фиркнула вона. – Це ж не справжнє вигнання. Хто б дозволив! Мій батько – герцог, один з найбагатших та найшанованіших аристократів Земнолісся! Багатшим може бути лише король…

– Якщо у твого батька в скарбниках не було герцога Франко, то король вже не багатше, – пробурмотів я, уявляючи собі приблизно, що там робиться в королівській скарбниці.

– Що?

– Нічого-нічого, – схаменувся я, зрозумівши, що роздумую вголос. – Я хотів сказати, леді Маргарет, що не сумніваюсь у впливовості вашого шанованого батька. І тим паче не розумію, як його могли відправити у вигнання. І що ви маєте на увазі, коли кажете, що воно несправжнє?

Маргарет підозріло глянула на мене.

– Боги, Ріане, як ти можеш цього не знати?! Тобто, пробачте, я не маю права звертатись до вас так фамільярно… – вона зашарілась, а в очах спалахнуло щось середнє між роздратуванням та страхом.

Бідна дівчина, напевне, подумала, що за цей вигук я її покараю. Мені б і в голову не прийшло взагалі як-небудь її карати, але ж я з сучасного світу. А король Ріан трохи більш старомодний. Не знаю, яким чудом він пробачив Маргарет канделябр, але я не сумнівався, що колишній власник тіла заслужив і чогось гіршого. А дівчину, напевне, прикрив впливовий батько.

– Я нічого не маю проти неформального спілкування, – м’яко промовив я і, помітивши, що гнів нікуди з її прекрасних очей не зник, додав: – Я маю на увазі, мені приємне звертання на «ти». У мене не було в думках нічого більшого, Марго! Кхм, леді Маргарет, я хотів сказати.

Ні, ну, це не зовсім правда, бо дивлячись на таку красуню, про одне високе не можна думати. Наприклад, про податки. Марго була дуже гарною – темні кучері, глибока синь очей, ці пухкі губи, які так і хотілось поцілувати, біла, напевне, приємна на доторк, як шовк, шкіра. У питанні реакції на леді Маргарет ми з тілом короля Ріана були абсолютно солідарні. Але, окрім гарної зовнішності, вона мала ще кілька переваг: гострий розум, гордість і бажання бути незалежною.

Думаю, оце все мій попередник і не оцінив.

– Та можна і Марго, – зітхнула дівчина. – Ми ж уже були заручені.

– І тільки останній дурень міг розірвати заручини! – вигукнув я більш палко, аніж вартувало.

– Ви щойно обізвали себе останнім дурнем, Ваша Величносте, – хитро відзначила вона.

– Бо моя величність останнім дурнем і була, – сумно зітхнув я. – То що на рахунок герцога Алате? Для повноцінного вигнання такої шанованої людини потрібні серйозні причини. Наприклад, держзрада.

– Тоді тата б стратили.

– А потім короля, герцога Франко і решту радників повісили б поруч з ним розлючені військові? – уїдливо уточнив я.

– Ну, може бути, – не стала сперечатись Маргарет. – Формально тато не у вигнанні. Так, наша сім’я трохи втратила вплив, але ми не розорені та не позбавлені титулу. Але татові прозоро натякнули, що в столиці його бачити не бажають…

Я зітхнув. Ясно що не бажають. Очевидно, герцог Франко зробив все можливе, аби позбутись суперників.

– А потім на королівській раді батькові повідомили, що він мусить негайно рушати на кордон з орками, бо ті підозріло активні, і захищати державу. От і все. Тато поїхав, а я мала приєднатись до нього трохи пізніше. Все ж, хоч прямого наказу і не було, сам він не міг лишатись в столиці і залагоджувати справи, а от я – могла. Мама в цьому геть безпорадна. І все ж, Ріане, дуже дивно, що ти про це не знав.

Звісно, дивно! Але в цій країні, здається, король взагалі нічого не знає…

– Я розумію, – кивнув я. – Але герцог Франко не посвятив мене в подробиці політичних інтриг.

– Дивно було б вимагати це від нього, Ріане, – кивнула Марго. – Але справа в тому, – вона витримала коротку паузу, – що ти особисто повідомив моєму батькові про долю, що чекає на нього. Свідками цієї розмови були люди… Багато людей. А тепер ти кажеш, що нічого не знав про вигнання, і, що найдивніше, – дівчина спохмурніла, – ти цілком щирий. Що з тобою, Ріане.