Розділ четвертий. Ріан

Проводжаючи поглядом леді Алате, я спіймав себе на думці, що, можливо, відбір наречених – не така вже й погана ідея. От тільки слова про те, що дівчина обіцяна герцогові Франко, що в свої сімдесят чотири роки проявляв неабияку активність і ніс всяку дурню, мене насторожили. Щось мені підказувало, що така сумна участь не чекала на інших дівчат. Очевидно, герцог вирішив отримати одну конкретну наречену, ще й скористався королівським відбором для досягнення своїх огидних цілей.

Я зважив мішечок в руці. Судячи з ваги, монеток там десь п’ятнадцять, а то й менше, і мені треба відправити додому мінімум четверть кандидаток.

Якщо чесно, я б для початку Франко відправив геть, але…

Судячи з реакції Маргарет, король Ріан не був схильний ні думати, ні звертати увагу на оточення. Зате хвалькуватий такий, що страшне. Я рушив слідом за дівчатами, одним вухом слухаючи співи про великого короля, і роздивлявся неймовірну кількість портретів, статуй і решти витворів мистецтва, створених на мою – тобто, попереднього власника тіла, – честь. Його Величність не відрізнявся ані скромністю, ані смаком. Я ледь не поперхнувся, виявивши портрет, на якому король красувався в чомусь схожому на рожеві панталони.

– Історична ретроспектива! – гордо заявив герцог Франко, а я тільки замислено кашлянув, думаючи, як би це не сказати все, що думаю про творчість, яка зображала мою персону.

Дівчата в один голос охнули, явно вражені рожевими панталонами. Я ж зупинився віддалік, роздивляючись їх. Хоча це була марна справа. Я не надто сентиментальний, не вірю в любов з першого погляду, але леді Маргарет підкорила мене в першу ж секунду. Я не відчував великого бажання знайомитись з нареченими, особливо якщо врахувати той факт, що поняття не мав, як себе поводити і яким був мій попередник, тому лише роздивлявся зграйку розфарбованих, розфуфирених наречених з чималим скептицизмом. Але варто було тільки помітити дівчину, що самотньо застигла чи не у єдиного портрету, що зображав не мою вельмишановну персону, я миттю забув про інших.

Донька герцога Алате, поза всякими сумнівами, була шалено красива. Ясна синь очей, тонкі риси обличчя, пухкі губи та темне волосся, зібране в просту зачіску… вона виглядала розгубленою, наче була єдиною, хто не встиг підготуватись до відбору, носила просту сукню, що виглядала дуже скромно на фоні решти вбрань, але при цьому до неї мов магнітом тягнуло. Про таку, як ця дівчина, не можна не думати.

Хоча щось мені підказувало, що Ріан вмудрявся не думати і в більш критичних ситуаціях. Так що якщо я нароблю дурниць, це буде стандартно для Його Величності.

Розмова з Маргарет світла на ситуацію не пролила. Точніше, я тільки утвердився в думці, що той, в чиє тіло я вмудрився потрапити, був далекий від ідеалу чоловіча чи просто людини, в королівстві творився повний безлад… Але чи мені це чимось допомогло?

Анітрохи.

Я хотів було наблизитись до дівчат і дізнатись щось про себе, але й кроку не зробив, як краєм ока помітив молоденького слугу, що застиг в дверному отворі та намагався пройти повз охорону.

– Не можна! – суворо заявив йому голова варти, товстий чоловік, що кожний ранок явно страждав, впихаючись в палацову уніформу. – Йде перший етап відбору наречених для Його Величності. Вхід стороннім заборонено!

– Але це терміново! – вигукнув хлопчисько.

Йому, здається, не виповнилось і сімнадцяти. Виглядав він розгубленим, наче не знав, які ще дібрати аргументи, аби пробратись до зали.

– Я не можу ігнорувати наказ графа Монті! А він сказав негайно звернутись до герцога Франко… Заявив, що у нього термінові новини…

– Не велено впускати, – вартовий був глухий до благань хлопця. – Герцог звільниться за кілька годин.

Я підійшов ближче, прислухаючись до розмови. Хлопчисько ж, забачивши короля, вигукнув:

– Ваша Величносте, скажіть їм! Це дуже важливо!

– Пропустіть хлопця, – звелів я, якщо чесно, з незвички не одразу відреагувавши на «його величність». – Розкажи-но мені, що трапилось.

– Граф Монті, – видихнув хлопець, – привіз якісь новини. Збирає термінову раду і звелів покликати герцога Франко…

Слуга замовк. Здається, він щойно зрозумів, що не варто було розповідати про королю про раду, на яку його не покликали. Але мені і половини дня вистачило, щоб зрозуміти, що моя думка тут мало кого хвилює. Король тут існує скоріше як символ, а не хтось з реальною владою в руках. І мені це відношення геть не подобалось. Може, я перебільшую, але…

Щось тут не так.

– Як тебе звати? – поцікавився я, не даючи хлопцеві почати розповідати мені казки про те як все добре.

– Жеан, Ваша Величносте, – він вклонився.

– Слухай-но, Жеане… – я скосив погляд на герцога. – Його Світлість справді зараз дуже зайнятий і не може відволіктись. А от я можу, бо я вже визначився і маю просто монети роздати. От, чекай, – я розв’язав мішечок, запустив в нього руку і швидко перелічив кругляшки. Їх виявилось всього одинадцять. Отже, дев’ять наречених їдуть додому.

Що ж, чудово.

– От, – я вручив хлопчику мішечок. – Запам’ятовуй. Дочекаєшся, доки герцог Франко закінчить свою розповідь. Будеш уважно слухати. Потім, коли він завершить розмову, роздаси монетки. Даватимеш всім, окрім, – я примружився, – он тієї дівчини в салатовій сукні, он тих двох біля статуї… Тій руденькій також не давай, і її подружкам не треба. І… Бачиш, герцог дивиться на двох дівчат, які до нього ближче всього стоять? Їм також не треба.