Розділ другий. Ріан

Голова боліла так, ніби вчора я осушив цілий бар, мішаючи все на світі. Враховуючи те, що ввечері я заснув над абсолютно дурним розрахунком, який «треба було закінчити ще на вчора», аби чорти те начальство побрали, подібний ефект не дивував анітрохи. Тепер доведеться знеболювальне шукати…

Я неохоче відкрив одне око, чекаючи побачити перед собою потріскану кухонну стелю.

Замість сірої поверхні, що давно потребувала свіжої фарби, я побачив щось смутно схоже на балдахін на ліжку якоїсь принцеси – і шмат стелі. Білої. Чистої. Рівної.

З золотою ліпниною збоку.

Це ще що за радість?

Я провів долонею по поверхні, на якій лежав. На підлогу не схоже. На лікарняне ліжко тим паче. Справа гора подушок розміром з Еверест, зліва – менше, Говерла. І таке м’яке, що провалитись можна…

– Ваша Величносте…

Я замружився. Незнайомий чоловічий голос точно звертався не до мене. Яка до біса величність?

– Ваша Величносте!

А, ні, до мене.

– Прошу мене пробачити… Не звеліть стратити… Але вам за кілька годин треба вийти, привітати панянок, що прибули на відбір…

– Який відбір? – хрипко поцікавився я і ледь не скочив на ноги від шоку.

Це був не мій голос.

Я, звісно, не музикант, не можу похвалитись ідеальним сприйняттям звуків, але ж свій не надто приємний голос впізнаю! Те, що говорило зараз, до нього ніякого стосунку не мало.

– Ваша Величносте, – знову занили над вухом, – дозвольте допомогти вам вдягнутись?

Я відкрив очі і сів.

Над ліжком завис хтось незнайомий. Вдягнений в щось подібне до камзолу, з неймовірно дурнуватою зачіскою родом з позаминулого сторіччя, ще й напахчений так, що шлейф аромату міг забезпечити задуху всім довкола. Я про всяк випадок навіть язик собі прикусив, аби прокинутись. Було боляче, а ефекту нуль. Чоловік нікуди не зник.

– Ти хто? – задав я найактуальніше питання.

– Ваш камердинер, П’єр, Ваша Величносте, – низько вклонився він. – Вчора ввечері ви звеліли розбудити вас зранку, аби достойно приготуватись до зустрічі з нареченими… Я прибув…

Я заморгав.

Наречена у мене, звісно, була, але дружиною так і не стала. Спочатку її не влаштовувала моя робота, потім моя квартира, а зрештою виявилось, що вона просто шукала привід втекти до когось багатшого. Ну й що, що він старше її в два рази і товще за мене в три? Зате при грошах.

Чому цей П’єр говорив про наречених в множині, я поняття не мав. Може, це чиїсь наречені?.. І…

Звідки у мене камердинер?!

Я нарешті зміг нормально роззирнутись. Кімната розміром, напевне, з дві мої квартири вражала своєю пишністю… і абсолютною непрактичністю інтер’єру. Золота ліпнина, дзеркало в важезній позолоченій рамі, золоті візерунки на шторах, на покривалі, на балдахіні. Ліжко більше нагадувало полігон, а не місце для сну. Поруч з подушечним Еверестом та Говерлою височів ковдровий Ельбрус, але спав я при цьому під тонесеньким покривалом, що ще й кололось, напевне, через вишивку на ньому.

Якого дідька я взагалі сплю під покривалом, на якому золотою ниткою вишите щось віддалено схоже на крилату рись з жалом скорпіона? Що це за новий вид несмаку і звідки воно в мене вдома?!

Та ні, питання треба інакше ставити. Хто викрав мене з дому, запхав невідомо куди, оточив золотом і дорогезними меблями, які обирали люди, позбавлені смаку? І що це за камердинер? Це такий розіграш?

Пообіцявши собі з усім розібратись, я уже скочив було з ліжка, але виявив дві речі: по-перше, тіло ніби слухалось, але поводило себе якось інакше, а по-друге, на цьому тілі не було нічого, окрім покривала. Камердинер же продовжував витріщатись на мене так, ніби перед ним тут сидів справжній король, а не простий аналітик, що вчора вкотре пересварився з головним офісом. Навіть не відвернеться, паскуда! Довелось загортатись в колюче покривало.

Капців не було, зате килим виявився м’яким, так що я пішов босим. Все ще не розуміючи, що відбувається, я, гнаний поганим передчуттям, поплівся до дзеркала. Покривало з десятого разу вдалось закріпити на стегнах – воно нахабно сповзало звідти і намагалось впасти на підлогу.

Захопившись вузлом, я не одразу звернув увагу на своє відображення. Зате коли вдивився в дзеркало, аж відсахнувся від несподіванки.

– Та вашу ж машу, – прошепотів я, – цього мені тільки не вистачало!

З дзеркала на мене дивився абсолютно незнайомий мужик. Для вірності я навіть помацав обличчя рукою – відображення повторило рухи та зиркнуло на мене очима розміром з монету.

– Твою дивізію, – пробурмотів я.

Намагаючись переконатись в тому, що це не жарт, я навіть постукав пальцем по дзеркалу. Воно ніяк не реагувало. Картинка не змінювалась. Для вірності я подивився на свою руку, на якій, як символ дурної молодості, раніше красувалось татуювання з іменем екс-нареченої, наполовину виведене та перетворене на старий шрам.

Шраму не було. Татуювання також. І рука ця не могла належати мені.

Чоловік з відображення не мав зі мною нічого спільного. Гаразд, не зійшлись дрібниці типу татуювання, хай йому грець, чи дрібних віспин на плечах – сліди від вітрянки, перенесеної в чотирнадцять років. Окулярів моїх також не було! В звичайному житті я без них майже нічого не бачив, бо мінус шість то вам не жарти. А зараз орлиним оком міг розрізнити літери в книзі, що валялась на підлозі. Тільки от літери були якісь не такі. В слова вони складались, і до мене навіть доходило їх значення, але відчуття, що я читаю чужою мовою, нікуди не ділось.