Глава 7.4

Далі дорога йшла швидше — заметіль вщухла, навіть ніби потепліло, і Ріаннон більше не куталася в шарф і комір шубки, з цікавістю оглядаючи хащі й вдихаючи свіже морозне повітря. Тут дерева були зовсім іншими — вкриті блискучим інієм, криві, з вигнутими стовбурами, які іноді так химерно виверталися, що навіть не вірилося, що це природа так пожартувала. Вони лежали вздовж стежки зміями і навіть скручувалися в вузли! Вони ніби збиралися в коло на чаклунський ритуал — здавалося, що вони оживають зараз і пустяться в танок!.. Втім, Ріаннон вже переконалася, що в чарівному світі можливо все, і живі дерева — не межа чаклунству.

— Танцюючий ліс, — почав розповідати Оллін. — Дике місце, дивне. Кажуть, раніше тут жили відьми, та повимерли. І що це від їхніх темних ритуалів сталося таке з хащами... Занадто часто вони творили тут свою злу магію та проливали в землю чаклунські зілля. Небезпечне місце, треба пройти його швидше. А там вже скоро і гори, де живуть тролі. Стільки років там не був...

У його голосі чувся смуток, але водночас, за його словами, він абсолютно не шкодував, що Гріла колись прихистила його і подарувала нову зовнішність. Та й хто про таке пошкодує?..

— Та кому ж сподобається бути такою почварою, як я колись? — хмикнув кіт, перестрибуючи черговий стовбур, що завалився на стежку, і чекаючи, поки перебереться через перешкоду Ріаннон. — Ось і шукає наше плем'я чари, які можуть подарувати красу назавжди, а не у вигляді ілюзії. Еора була впевнена, що чаклуни минулого знали більше, — ось ще одна причина, чому вона так прагнула змінити плин часу і дістатися до Кристала...

— А чим погана ілюзія? — поцікавилася Ріаннон, проходячи повз дивне дерево з червоними ягодами, схожими на глід, але надто великими. Солодкий аромат, схожий на яблучний, вабив спробувати хоч шматочок, але дівчина мотнула головою і швидше минула небезпечне місце.

Не можна нічого їсти та пити в таких лісах. Це давній закон будь-якої казки. Інакше буде біда.

— Ілюзія небезпечна тим, що може зникнути в будь-який момент, — пояснив кіт. — Наприклад, опинишся поруч із сильним чаклуном, у центрі місця, де проводять магічні ритуали — і все, знову ти кошлатий і моторошний, розвіяли твою ілюзію. Еора не завжди була такою злою,  — продовжив Оллін, ведучи дівчину далі й старанно обходячи величезні крижані гриби, над якими тремтів синій туман, — таких ставало все більше, як і дерев з червоними плодами. — Обережно, не вдихни цієї гидоти, а то будеш спати тут вічно, поки лерд Ейрін не здогадається відшукати й поцілувати... І про що це я... Про Еору. Я знав її ще дитиною, вона завжди була бешкетницею, не сиділа на місці, весь час говорила, що буде подорожувати та вивчати нові королівства. І найбільше її вабили чарівні шляхи між світами. Це й зрозуміло — тут вона звичайна троліха, а у світі людей могла б здобути величезну владу завдяки своїм чаклунським умінням… Там і ілюзію ніхто не похитне, не розвіє — сильних чаклунів не так і багато… Але коли вона зустріла нашого господаря… Я ж вірив, що вона зміниться, що вона полюбила його, — щиро і по-справжньому. Але ні, такі не змінюються. Народження сина сплутало її плани, але потім вона вирішила, що це — новий шанс. Адже виявилося, що наш хлопчик успадкував вміння свого батька — знаходити дороги між світами. Звичайний ельф як — зробить крок у Кристал і не знатиме, куди його винесе, і чи зможе він взагалі повернутися. А рід Ейріна Крижаного — маги-мандрівники. Маги-провідники. Таке вміння дуже цінується в чарівній країні. Без провідника жоден ельф не сунеться у ваш світ.

— Так, заблукати між світами — нічого доброго, — пробурмотіла Ріаннон, перелазячи через черговий стовбур, обплутаний омелою.

— Все, прийшли…

Оллін завмер, а дерева раптом розступилися, вирвавши коріння з землі, розбіглися в сторони — і мандрівникам відкрився вид на долину, оточену кільцем скелястих гір. Величезний незграбний замок з кривими вежами й темними вікнами тулився до найвищої вершини, забираючись на схил своїми баштами та стінами. Дивно, але в долині майже не було снігу, навіть зеленіла трава...

— Гарячі джерела, — пояснив Оллін, помітивши здивування Ріаннон. — Тут завжди тепліше, навіть іноді серед зими цвітуть дерева. Ну що, пий зілля феї Ліріен, і вирушаємо. Пора виручати хлопчика.

Навколо кота закрутився вихор зі снігу і торішнього листя, і з підвиванням Оллін закрутився в ньому, підкинувши вгору морду і блиснувши зеленими очима. Ріаннон дивилася не без переляку, як кіт росте, ось уже з неї зростом, потім ще вище... Шерсть його сивіє, стає дуже жорсткою... витягуються вуха, з'являються на морді риси, більше схожі на людські. І ось перед дівчиною стоїть троль — і не такий вже й страшний, як вона спочатку побоювалася. Може, річ в тому, що вона знає — це Оллін, тому і не боїться.

Важко зітхнула і дістала подарунок феї-хрещеної. Напій виявився гірким на смак і пахнув болотом і мохом, цвіллю і грибницею, попелом і вогкістю... Він обпік гортань, і дівчина закашлялася, з жахом дивлячись на свої руки, що обростали шерстю.

Головне — не дивитися в дзеркала, подумала вона.

— Ну що, леді, наш шлях майже закінчений... — ощирився троль-Оллін і першим зробив крок вперед, до схилу, зарослого сухою шипшиною.