Глава 6.3

— Навіщо їй був потрібен Аланель? Чого вона хотіла досягти його викраденням?..— запитала Ріаннон, ледь прийшовши до тями. Вони з лердом вже були біля Кристала — у залі сотень віддзеркалень, і дівчина бачила в свічадах бліду перелякану себе з котом на руках і незворушного ельфа.

Безліч, безліч ельфів і прекрасних дів, застиглих у крижаному безчассі. 

— Рівновага, — спокійно і тихо відгукнувся Ейрін, перевівши погляд своїх синіх, як зимові озера, очей на Ріаннон. У них не було злості чи люті, не було і презирства. Тільки втома. — Річ у клятій рівновазі нашого світу. І не всім подобається устрій життя в чарівних королівствах… Є ті, хто хотіли б позбавити нас радості і щастя, позбавити сонячного світла… У Пагорбах, як ти знаєш, час тече інакше — у світі людей може пройти сто років, а тут мить. Дороги між нашими світами ведуть в різні місця і в різний час. І якщо обірвати якийсь шлях або ж направити дорогу не туди... можна похитнути Пагорби. Наш віковий устрій. Можна зовсім зруйнувати наш світ. Він насправді дуже крихкий — зовсім як цей Кристал.

Ельф наблизився до однієї з граней, у відображенні якої горіли похідні багаття, падали з чорного неба зірки й руйнувалися величезні фортеці, а вежі тонули в бурхливих морях, звідки на берег виходили моторошні воїни в стародавніх обладунках. Страшний осколок. Повний відчаю і хаосу війни.

— Але ж тут правите ви, такі сильні маги! —  не вірила почутому Ріаннон. — Ви, мілорде, крижаний правитель Зими, ваша прекрасна Літня королева Мев, про яку я так багато чула… Король Самайну і правителька Весни та Бельтейна… Ви всі володієте великою силою… Вас неможливо перемогти!

— Якщо потрапити в минуле нашого світу, коли Пагорби роз’єднала міжусобиця… — Ейрін зітхнув, ніби не знав, як простіше пояснити Ріаннон устрій королівств і можливу трагедію. — Там, у далекому минулому, стався великий розлом, і злі фомори, чудовиська з підводного світу, разом із гірськими тролями та ограми, велетнями, ледь не знищили наш світ, зануривши його у вічний і споконвічний Хаос.

— І Еора шукає шлях у минуле? — здогадалася Ріаннон, а серце її стиснула кістлява рука страху. Ну звичайно — для того, щоб потрапити до чарівного грота і Кристала, в гранях якого відбиваються всі світи й простори, вона і вийшла заміж за володаря Зимових Пагорбів... А викрадення Аланеля — спосіб тиснути на нього? Шантаж? Або їй потрібна магія Аланеля?..

— Вона впевнена, що дорогу знайде Аланель, — пролунала відповідь. — Ось навіщо їй потрібен наш син. Я був сліпий і дурний, мене зачарувало чудовисько, але навіть коли я побачив її справжню суть, я був готовий дати їй другий шанс. Я був вірний їй. І не сумнівався в її коханні. Але знайшов у собі сили прогнати Еору, коли зрозумів, що її почуття — фальшиві, як відображення в кривих дзеркалах. І я не зміг її вбити після спроби викрасти нашого сина — ось у чому полягала моя головна помилка. Я залишив її назавжди в цій темниці. Точніше, думав, що зачаровані крижані кайдани її утримають.

— А я відпустила її...

— Так, у кожного заклинання є щось, що здатне його розколоти. Ключик до нього. Тут ключиком була жалість. Тільки якби хтось пожалів чудовисько, воно могло б звільнитися. — Ейрін гірко посміхнувся. — Хто б міг подумати, що жінка зі світу людей не злякається, а пощадить злу троліху.

— Мені шкода, що все так вийшло, — наблизилася до нього Ріаннон, продовжуючи гладити Олліна. — І я готова спокутувати свою провину. Але зараз я боюся одного — якщо їй так сильно був потрібен Аланель тоді, то вона знову може прийти за ним. Він, звичайно, вже не немовля і зможе постояти за себе, але все ж він ще дитина, нехай і доросла. А вона його мати. І у нього можуть зберегтися до неї почуття. І якщо я пожаліла її... раптом і Аланель повірить Еорі?

— Про це я не подумав, — стурбовано прошепотів Ейрін, блиснувши очима. Махнув плащем, і тут же піднявся сніговий вихор, закрутивши і його, і Ріаннон з котом на руках.

Дівчина тільки встигла заплющити очі й притиснути до себе Олліна міцніше. Затанцювали в дикому танці свічада, кружляли віддзеркалення, все навколо виблискувало та іскрилося — але через мить ельф і його підопічна опинилися в холі крижаного палацу.

Тиша, колюча і дзвінка тиша стояла у величезній залі, прикрашеній ялиновими гілками і вінками з червоними стрічками. Біліли ягоди омели на перилах сходів, що вели на другий поверх, а морозні візерунки на вікнах здавалися дивовижним чарівним лісом — блискучі дерева і плющ, листя папороті... Оллін зістрибнув з рук Ріаннон і помчав до сходів.

Ця тиша не до добра. Дівчина подивилася на годинник над величезним каміном, в якому полум'я ледь горіло серед чорного вугілля, — ще немає й сьомої години вечора, а в цей час тут повинні метушитися слуги, з розташованої неподалік їдальні повинні були чутися голоси або дзвін посуду... Дивно все це.

Ельф мовчки попрямував слідом за котом, Ріаннон, підібравши важкі спідниці й скинувши пальто на найближчу кушетку, — за ними. Сходи, а за ними похмурий коридор здавалися нескінченними. У коридорі спали слуги — де кого застав чаклунський сон. На кушетці безтурботно сопіла ключниця, трохи далі два вартові хропіли, спираючись на списи. Але ось нарешті двері в покої Аланеля. Відчинені навстіж.

Кіт прослизнув чорною тінню всередину і почувся його злий, нестерпний крик, схожий на людський. Гуркіт. Дзвін скла. Дикий свист вітру з відчинених вікон...

Ріаннон влетіла в кімнату за Ейріном. Спальня виявилася порожньою, але на столику біля вікна лежала записка, притиснута статуеткою з нефриту.