Глава 6.2

Ріаннон підхопив сніжний вихор, закрутив, охолодив все всередині — але вона не встигла злякатися, як опинилася у величезній залі. Стіни вкриті морозним візерунком, на мармурових плитах — осколки прекрасних крижаних квітів з кривавими краплями й рожевими розводами... Немов той, хто кришив тендітну зимову красу, порізав руки. Так йому й треба, з несподіваною злістю подумала Ріаннон. Як можна посміти торкнутися крижаних квітів Ейріна? Вона сама була готова взяти найгостріший осколок замість кинджала і кинутися захищати палац Зимових ельфів.

Дівчина попрямувала до виходу. Кришилися і скрипіли під ногами осколки зимової казки, і вона намагалася не наступати на них — але їх було так багато! Вся підлога виявилася усипана блискучою кришталевою крихтою... Звідки стільки квітів у цій кімнаті?.. Або це осколки геть усіх чаклунських рослин?

Ріаннон злякано озирнулася, згадавши, куди потрапила. Минуле Ейріна Крижаного. Те саме минуле, яке покаже їй таємниці повелителя Зимового королівства. Минуле, в якому він все ще одружений на проклятій чарівниці Еорі. Стало жаско від крижаного холоду всередині — ніби серце Ріаннон стиснула кам'яна рука злої відьми.

Але дівчина все ж змогла знайти в собі сили й рушити далі в пошуках розгадок. В іншій кімнаті вона побачила немовля, яке кричало в колисці. Покинуте, нікому не потрібне, бліде до синяви... з крижаними наростами у вигляді корони й алмазним візерунком по всьому тілу.

Аланель, спадкоємець!

Ріаннон кинулася до нього, схопила на руки. Такий гарний, такий покинутий... Ридає так, що серце холоне. Але чому немає ні няньок, ні матері?.. Що тут взагалі відбувається?

Навіяв холодний вітер, принісши сніг. Той кружляв білою завісою, вуаллю вкривав стіни й колони — раптом якимось дивом Ріаннон з дитиною на руках перенеслася в бальну залу, прикрашену для зимового свята. Крижані квіти виблискували ніби дивовижні топази й діаманти, срібло інію прикрасило стіни, гілочки ялинки, гостролист з кривавими ягодами та омела на перилах сходів і підставках біля стін...

Від дикого виття вітру ледь було чутно ніжну музику, під яку кружляли пари. Джентльмени в білих зі сріблом костюмах, дами в розкішних сукнях з візерунками з самоцвітів і перлів... Блиск коштовностей і яскраві люстри засліплювали очі, і Ріаннон закрила їх долонею, другою рукою притискаючи до себе ельфійську дитину, але тут же відчула крижаний порив вітру.

Перелякано подивилася на вікна — вони розчинилися з крижаним дзеленчанням, скло розбилося, і сніжна буря увірвалася дикою розбійницею потанцювати на ельфійському балу...

А всі гості зникли. Посередині зали стояли Ейрін і його прекрасна дружина. Біле волосся її, прикрашене золотистою сіткою з перлами, тремтіло від поривів вітру, вона щось кричала, явно погрожуючи, і відчайдушно жестикулювала... Було зрозуміло, що нічого доброго тут не відбувається. Але обличчя ельфа здавалося застиглим, крижаним. Він дивився на дружину — і Ріаннон не бачила в його скляних синіх очах навіть краплі кохання. Невже Еора його зачарувала? Втім, неважливо. Почуття могли бути — але Еора, мабуть, зробила все, щоб їх вбити.

Дитина зникла, і руки Ріаннон відчули тужливу порожнечу. Дівчина зрозуміла, що залишилася в залі одна. Зараз його заливало яскраве сонячне світло, іскрилося на гострих гранях кристалів і бурульок, що звисали зі стелі, а по тріснутих мармурових плитах зміями повзла біла поземка.

Дівчині не подобалося минуле лерда. У ньому не було тепла і радості. Тільки холод самотніх ночей і розчарування. Вона відчувала зараз все те, що колись відчував він. І її серце холонуло і розліталося на сотні гострих осколків, як у старій казці про тролів і чарівне дзеркало. І її душа, а не його, мучилася в колись улюбленому замку... І їй, як і йому колись, хотілося заморозити весь світ, Пагорби й навіть землі людей — аби не бачити, як хтось радіє і святкує Йоль. Не заздрити чиємусь коханню, щастю. І Ріаннон добре розуміла його почуття. І була вдячна, що Ейрін поділився з нею ними.

Тільки одного було шкода — що тоді, коли Ейрін Крижаний замерзав у своєму прекрасному палаці від самотності та гіркоти втрати, її не було поруч... Але зараз Ріаннон з ним, і вона обов'язково все змінить! Вона відігріє його серце. Розтопить лід. І збере по осколках те, що розлетілося по всьому світу, поверне йому — його почуття.

Ріаннон наблизилася до величезного вікна, помітивши тіні в саду. Вона побачила, як безліч дивних істот — потворних і кошлатих — прийшли до замку Ейріна. І на чолі їх була вона — Еора. Троліха підібрала момент, коли її чоловіка не було в палаці, а з охороною змогли впоратися її сильні воїни. А в казках кажуть, що тролі бояться сонячного світла... Так, казки часто брешуть, і Ріаннон пора визнати це.

Вона побачила, що Еора тягла за руку хлопчика, який пручався. Йому всього два або три роки, він ледь переставляє ногами, не встигає за нею — але чарівниці все одно. І взяти його на руки вона або не хоче, або не може... але навіщо тоді хлопчик їй потрібен? Чому вона повернулася за Аланелем і забрала його у батька?

І тут же крижаною гострою стрілою пронизало розуміння — помста. Вона просто хоче заподіяти біль Ейріну. Тоді, в минулому, і зараз!

Але тоді ельф повернув сина — вона побачила це в новому осколку Кристала. А зараз?.. Вони втрачають час!..

І вона вислизнула з туману минулого, дико закричавши від розуміння, яка біда може статися в королівстві Зимових ельфів з її вини.