Глава 1.4

— Міс, ваша кімната, — оголосила стара Ріель, зупинившись перед стулками з ручкою у вигляді вовчої морди, — прошу вас.

Карлик, що тягнув валізу нової гувернантки, шмигнув у прочинені двері, залишив її речі біля величезної дубової шафи й зник, наче його й не було.

Ріаннон переступила через високий поріг. Вдихнула приємний гіркуватий запах ялинових гілок, перев'язаних червоними стрічками, що висів на дверях.

— Тут дуже гарно, — озирнувшись, сказала дівчина. Високі стелі, ліпнина, бронзові світильники й порцелянові статуетки на поличках, вишукані меблі... Крижані троянди в кришталевих вазах. Камін біля дальньої стіни, в якому танцювало на полінах полум'я, схоже на вогняну лілею. Пухнастий бордовий килим під ногами... Винного відтінку важкі штори — зараз широко розчинені. За ними виблискував та іскрився сад з крижаними статуями і фонтанами. Над темним лісом удалині вже розгоралося світло сонця, рожевою димкою опускаючись на сніжний світ.

Покоївка ніяк не відреагувала на слова Ріаннон, тільки кинула на неї швидкий погляд, зітхнула й попрямувала до шафи. Розчинила її, показуючи ряд довгих суконь, — зелені, темно-сині, бордові... Всі відтінки були насиченими й глибокими, тканини — важкими й теплими. Широкі рукави з вузькими манжетами, строгі комірці, ніяких воланів і мережив — втім, для гувернантки ці наряди були дуже гарні. На попередньому місці служби Ріаннон не так пощастило — їй видали сіру вовняну сукню з високим колючим коміром, який душив, натираючи ніжну шкіру… І жахливу на вигляд шаль з простого полотна, яка зовсім не гріла… Ці сукні були скромними й суворими на вигляд, але не позбавленими чарівності. Ріаннон провела рукою по оксамиту смарагдового вбрання — тканина м'яка, переливається на світлі. Здригнулася й обернулася, почувши голос Ріель, — ніби й забула, що не одна в кімнаті.

— Корито з водою в умивальній, — вказала на непримітні двері біля шафи покоївка. — До вечері приблизно година… Я зайду за вами, щоб показати шлях до їдальні.

Швидко привівши себе до ладу й погрівшись у теплій воді, Ріаннон одягла смарагдове плаття, яке їй так сподобалося, і зібрала локони у високу зачіску. Потім підійшла до вікна, приваблена дивовижним видом. Прекрасний сад з його блискучими фонтанами й вічнозеленими хвойними деревами, з квітами з льоду, які здавалися при цьому живими, — все це підкорило дівчину, і вона довго стояла, ніби теж перетворилася на статую, і не могла відвести погляду від іскристої, чарівної краси.

Палац лорда Ейріна, який Ріаннон побачила поки що лише мигцем, з першого погляду вражав розкішшю — золото й ліпнина, нефритові панно та колони з прозорого синього кварцу, кришталеві люстри, прекрасні меблі, оббиті оксамитом, безліч гобеленів, що захищали від холоду... Ніколи ще не бачила Ріаннон такого розкішного місця — батьківський особняк був досить скромним, а в королівському палаці їй так і не вдалося побувати. Перед своїм першим балом вона осиротіла. Втім, батько настільки не турбувався про її долю, що міг ніколи й не вивести Ріаннон у світ.

Страху перед потойбічним світом не було — хоча серед людей про Зимовий народ ходило чимало страшних казок. Казали, вони жахливі на вигляд і живуть у жаских замках, побудованих з кісток і льоду, казали — їхні серця з каменю, і вони не знають жалю... Казали, вони забирають людей напередодні Йоля або Самайна, щоб живитися їхньою життєвою силою й молодістю, грітися біля вогнів їхніх душ... Багато чого говорили про Зимових ельфів, але якби не лерд Ейрін, який дав Ріаннон дах над головою, вона зараз замерзала б на міській площі або тремтіла від жаху в нічліжці серед брудних жебраків. Можливо, дівчина вже й замерзла б до смерті, поки блукала святковими вуличками Вінтера, — міста, яке вмить стало для неї прокляттям. Байдужого і холодного, де ніхто не простягнув їй руку допомоги.

І зараз, дивлячись на білосніжний сад і загадкову гущавину за пусткою, Ріаннон усвідомила, що їй навіть подобається тут, серед блискучого льоду й зимової краси. Можливо, це лише ілюзія. Але, можливо, світ Зимового народу не такий вже й жахливий, як про нього говорять, просто не кожна людина може тут жити?.. Адже не просто так лерд Ейрін при зустрічі говорив щось про вміння Ріаннон бачити те, чого не бачать інші...

Скригнули двері, відриваючи дівчину від споглядання саду, — це повернулася покоївка.

— Міс, ходімо зі мною, я покажу вам їдальню, — почувся м'який голос Ріель.

— Звичайно, місіс, — посміхнулася дівчина, кинувши ще один погляд на залитий сонцем сад. У червоному мареві здалося, що фігури з льоду охоплені чаклунським полум'ям.