Глава 1.1

ГЛАВА 1

Наближався Йоль. Зі сніговими хуртовинами, тріскучими морозами, святковими ярмарками та медовим елем, який привозять з-за Кришталевих гір ельфи-медовари. Будинки Вінтера, столиці Холендії, вже прикрасили гілочками ялини, вінками з гостролиста, червоними стрічками й блискучою мішурою. Вічнозелене дерево росло на міській площі, і щороку на його гілках розвішували яскраві скляні кулі. Нарядне дерево виблискувало магічними вогниками, іскрилося блискучими ліхтариками з фольги й різноколірного скла, горіло дивовижними гірляндами... Такі ж ялинки світилися в кожному саду жителів Вінтера, були видні в отворах вікон, прикрашених вогниками. Місто було засипане снігом і здавалося втіленням північної казки. Ще б пак – наближається чарівний Треттаундінн, дванадцята чаклунська ніч, мати всіх ночей. І темний шовк неба скоро прикрасять вогняні феєрверки, а на міській площі, біля ратуші, вже почалися нескінченні зимові гуляння.

Люди будуть славити Йоль і духів Зими. Радіти відродженню сонця. Колесо року хитнеться до весни, Дике Полювання буде літати у височині, але тільки обрані зможуть побачити його або навіть приєднатися до гончих...

І в це найчарівніше свято оживають чудеса і казки... Можливо, містечко навіть відвідають зимові феї, чиє чаклунство розфарбовує чорне небо над Холендією прекрасним північним сяйвом.

Йоль іде!

Привиди й духи закрутяться серед білосніжної хуртовини, покинувши на ці священні ночі потойбічний світ, з'являться тролі та ельфи. Втім, останніх мало хто бачив останніми роками – кажуть, вони все рідше святкують з людьми, загордилися. І є чому – великі чарівники й довгожителі, вони мешкають у потайному світі, де магія була повсякденною справою, а чудеса траплялися не тільки в свята Колеса року. Їм нудно поруч з людьми, а розважати народ магією вони вважали нижче своєї гідності.

Тільки Ріаннон Ардьєн вже давно не вірила в чудеса. Вона ходила засніженими вулицями Вінтера в пошуках роботи – але ніде не була потрібна ні няня, ні покоївка... Хіба що в одному панському будинку, яскраво прикрашеному зеленими і червоними гірляндами, запропонували їй місце на кухні, але на це дочка збіднілого барона Ардьєна, який прогаяв її придане на картярські ігри, не була готова. Батько помер минулого року, і прекрасний особняк з рожевим садом пішов за безцінь, щоб дівчина могла розплатитися з боргами. Після вона працювала гувернанткою у дочки одного з друзів барона, але сьогодні вранці виявилося, що дівчинці знайшли іншу вчительку... А може, Ріаннон Ардьєн була занадто молода й вродлива – білі локони, сині як лід очі, струнка фігура й витончене обличчя аристократки – ось мати її учениці й запросила сувору літню даму, схожу на ворону... щоб її старший син не задивлявся на безприданницю. Дівчині не було куди піти, і тільки надія знайти роботу зігрівала її в цей морозний вечір.

Ковтаючи сльози, Ріаннон завмерла біля ратуші, розглядаючи народ, що гуляв навколо. Пахло корицею та здобою, запеченими яблуками й карамеллю, гірким шоколадом і ваніллю... Повз пробігали діти, радіючи снігу й артистам, які заїхали на площу, – розкинули намети, розставили свої атракціони... І зараз циркач з розмальованим обличчям і в смішному ковпаку з бубонцями запрошував всіх на виставу.

Ріаннон не збиралася нікуди йти, але ноги самі понесли її до невеликого намету, прикрашеного голками гостролиста й штучними квітами та сніжинками – мертвими, холодними, що викликають острах своїм моторошним глянцевим блиском.

Якийсь юнак спробував зацікавити її розмовами, пригощаючи пряним елем і карамельним яблуком, від напою Ріаннон відмовилася, а яблуко невідомим чином залишилося у неї в руці. Згадавши, що з ранку майже нічого не їла, дівчина насолодилася ласощами й тут же натрапила на пронизливий погляд чорних очей.

Біля намету з мертвими квітами сиділа смаглява жінка зі скуйовдженим волоссям і колодою карт у кривих пальцях. Схожа на відьму, в яскравих залатаних штанях і чоловічому камзолі, в недбало накинутому на плечі потертому хутряному плащі, вона була така дивакувата й смішна... Але при цьому здавалася небезпечною, попри свій дивний вигляд.

Вона поманила Ріаннон пальцем і розреготалася. Дівчина відвернулася, не бажаючи мати нічого спільного з балаганними ворожбитками. Кажуть, їхні чари прокляті й можуть забрати в Потойбічний світ, де ти будеш вічно блукати серед сухого вересу або по болотах, по диких хащах... а то й потрапиш до гончих короля ельфів. Він любить полювати на темних землях.

Всі дні Йоля – небезпечний час, і люди пам'ятали це. Настає ніч духів. Тринадцять ночей буде крутитися Колесо, і від першого заходу до останнього світанку немає ні звичного часу, ні кордонів між світами... Вони стерті, зірвані.  Сім днів до головного дня.

І кажуть люди, що духи й мертві, нелюди з чарівних Пагорбів, – всі вони бродять у Верхньому світі, і іноді… іноді виконують людські мрії. Творять чудеса.

Правду кажуть, що чари відьом кого завгодно з розуму зведуть – куди б Ріаннон не йшла, намагаючись покинути площу, а все одно опинялася біля намету старої відьми, яка то реготала, дивлячись на дівчину, то була зайнята своїм ворожінням. У світлі святкового багаття, яке вже розклали на площі, намети й люди виглядали казково-таємниче, і Ріаннон сама зробила крок до ворожки, піддавшись чаклунському чаруванню Треттаундіна.

Дівчина здригнулася, підходячи до намету, згадавши, що цього року не справила собі новий вовняний одяг, як того вимагають звичаї... Краєм ока побачила чорного кота, що з’явився біля продавчині здоби. Величезного, пухнастого. Йольський кіт?.. Та звідки йому тут взятися... І вже коли Ріаннон була готова зробити крок до намету ворожки, чиясь тверда рука утримала її.