Частина 6. Чужинці на горизонті!

— Давай Іржик, старайся краще! — кричав мені знизу, пан Скряг. — І цілий солі буде твій!

— Задовбав уже своїм, давай... — проскрипів я крізь зуби, вкотре піджавшись та перехопивши вище по товстенному канату руками. Кривавий мозоль на лівій руці не витримав і все ж таки лопнув. А за ним і я, завивши від болю, відпустив канат і на цілих п’ять футів, одразу ж сповз вниз по ненависній мені мотузці.

Я подивився далеко вниз на плюгавого старого, зараз більше схожого на невеликий, миршавий гриб, який незрозуміло навіщо виріс під трухлявим пеньком.

— Синку... Це ж цілий солі! — скрипнув захриплим, прокуреним голосом, високий, худий доглядач маяка і, махнувши мені рукою зі свого робочого місця, поманив до себе, на саму верхівку цього самого маяка. — Ну ж бо, не здавайся! Мені за такі гроші, майже цілий тиждень тут кукувати потрібно! Залишилося-то, всього нічого...

Це нічого, було футів двадцять, не менше...

— Я коли в море ходив, то й не на таку висоту підіймався. А тут і зовсім дрібниці! — і він із надією простягнув мені свою кістляву руку.

— Цілий солі... — прокрехтів я про себе і, не дивлячись на біль, піджався на руках та перехопив канат повище. Знову піджався, перехопив. Піджався... І коли старий, перекинувши своє довге тіло через балкон, простягнув до мене свої худі, довгі пальці, щоб витягнути мене на гору, і майже схопив за руку, я все ж таки не втримався і, зі швидкістю падаючого донизу каменя, зісковзнув просоченим моїм же потом і кров’ю, стертою майже до самих кісток шкірою, канатом, донизу. Лише якимось дивом встигнувши загальмувати біля самої землі і не розбитися на коров’ячий корж...

Але не встиг я благополучно приземлитися і встати на ноги, як батіг, що просвистів над головою, одразу ж опустив мене на голе каміння. А за ним і друге гучне клацання, приземлилося якраз у тому місці, де щойно було моє бідне тіло. Я миттю перекотився по гострому камінню вбік, подалі від страшного звуку. Третій, різкий, розсікаючий повітря свист, я зустрів уже на висоті кількох футів від землі. Що є сили відштовхнувшись руками від кам’яного плато і пропускаючи батіг під собою. Але я не просто проводив очима шкіряну змію, що промайнула поруч. Я ще й примудрився, схопиться за кінець, рукою.

Усміхнувшись моєму несподіваному успіху, Скряг одразу ж різко смикнув за хлист, намагаючись вирвати його з моїх обдертих до крові рук. Я ж, підсвідомо був готовий до такого стану справ. І сам випустив цю страшну стрічку з моїх долонь, одразу ж підхопивши палицю, що валялася за п’ять дюймів від мене, і одним швидким рухом, опинився поруч із на перший погляд, досить незграбним, лікарем.

Крутнувши корпусом, я не довго думаючи вирішив заїхати своєю важкою палицею по ногах шефа. Той же, хоч і все бачив, але до останнього залишався на місці. І ось, коли моя палиця вже практично торкнулася його колінної чашечки і за мить роздробила би її на маленькі, важко-збірні частини. Ця округла туша, неймовірно швидким рухом опинилася біля мене, і захопивши за зап’ястя, спритно вивернула мою палицю, одночасно з невеликим стусаном ліктя в сонячне сплетіння, опустила на землю...

Але і я в боргу не залишився. І все ж таки встиг буцнути пана мучителя в ніс своїм спітнілим від нескінченних вправ на виживання, лобом. І навіть, більше того. Відлітаючи від лікаря, що вже кілька місяців з ранку до ночі знущався з бідного хлопця всіма можливими й неможливими способами, я все-таки встиг вихопити з його пояса, цей страшний батіг!

Полежавши на землі з пару секунд, оговтуючись після хоч і не сильного, але дуже неприємного удару в живіт, я з великим задоволенням спостерігав, як з носа пана Скряг швидким потоком хльостає кров. Швидко зупинивши її засунутим у ніс невеличким шматком вати, лікар посміхнувся і, розкрутивши навколо себе мій важкий посох немов пушинку, пішов у наступ. Я ж, сховавши за спиною вже мій, шкіряний, довгий батіг, чекав слушного моменту. І я його дочекався...

Щойно древко полетіло прямо мені в лоба, я одночасно з перекатом вправо, клацнув батогом по опорній нозі мого мучителя і одразу ж потягнув його на себе. І яке ж було моє здивування, коли пан Скряг, замість того, щоб впасти в траву і щонайменше розбити свою лису голову об гостре каміння, яке там стирчить звідусіль, якимось неймовірним чином вивернувся і, поставивши древко на шляху мого батога, прийняв на нього мій удар. І тут же, знову потягнув мене на себе. Одночасно намагаючись вирвати з руки мою страшну зброю...

Ми знову ледь не врізалися один в одного своїми головами. Особисто я, своїм чолом цілився йому в брову. Але невеликий розворот і ледве помітна підніжка повалила мене на землю. А Скряг єхидно посміхаючись, уже всім тілом навалився на бідного підлітка, при цьому ще й примудрившись вивернути руку на больовий, і тяжким коліном натиснути на горло.

— Непогано, юначе... — посміхнувся він своєю закривавленою, гладкопоголеною, і дуже задоволеною пикою. — Але сьогодні ви з великою ймовірністю, приблизно відсотків дев’яносто, все ж залишитеся без обіцяного заробітку...

— Але ж я майже дістався до самого верху, пане Скряг? — не зрозумів я. — І навіть ноги не використовував! Лише на одних руках...

— Ось ви солі, майже й отримали... Я ж вас на одних руках не просив туди підійматися?

— Але, з ногами, десять разів треба було піднятися туди-сюди, а без ніг, — лише один раз. — парирував я його дивні доводи.

— Іноді, молодий чоловіче, довший шлях виявляється все ж набагато коротшим. І єдиний веде до поставленої мети. До речі. Ви всі мої завдання з анатомії вивчили?

— Вивчив... — процідив я крізь зуби.

— Тоді дайте мені, будь ласка, відповідь. Як називається м’яз, на який я зараз вказую своїм коліном? — і Скряг ще сильніше натиснув мені на шию. Та так, що я ледь свідомість не втратив. — Ну ж бо, згадуйте! Під нею проходить ще й однойменна артерія?

— Грудинно-ключично... — забув я останнє слово.

— Ворушіть звивинами, молода людино. Вони ж у вас, сподіваюся, є в достатній кількості? — ще більше навалився на мене чоловік.

— Допоможіть... — прошепотів я, втрачаючи свідомість.

— Що? — приставив долоню до вуха, Скряг. — Не чую?

— Сосцеподібна... — нарешті згадавши прокляте слово, яке ніяк не хотіло відкластися в пам’яті, видав я на останньому подиху.

— Ну ось! — зрадів, відпустивши мене лікар. — Все-таки можете, коли захочете! Раз ви вже всі м’язи вивчили, і сьогодні, я сподіваюся, все ж таки дістанетеся до своєї поставленої вгорі маяка мети. То завтра, можливо, так і бути, візьму вас із собою на наш перший, спільний виклик.

— І що? Більше ніяких тренувань? — зрадів я навіть більше, ніж цілому солі.

— Тренування, — це святе! Їхню інтенсивність через роботу ми збільшимо вдвічі. Особливо з бойовим залізом. Причому, з сьогоднішнього дня. — потім він подивився вгору і прокричав. — Пане доглядачу, будьте так ласкаві, догляньте за молодим чоловіком! Ось вам його солі. Якщо він все ж таки долізе лише за допомогою рук. То можете йому їх дати. — і Скряг зажбурнув мій солі дуже високо догори, потрапивши просто в руки худорлявого доглядача. — Але не раніше!

— Не хвилюйтеся, пане лікарю! Усе зроблю як треба! — проскрипів зверху дідусь.