Побачивши в моїх очах страх і нерозуміння, Гнус, прокряхтівши про себе, мабуть, щось не зовсім пристойне, все ж таки підвівся і, поплескавши мене по плечу, спокійно промовив:
— Вибач, Їржику. Не стримався. Але я дуже радий, що ти виявився саме тим, кого я сподівався в тобі побачити... І так, щодо наших подальших планів. У нас же з тобою, сподіваюся, є подальші плани? — він запитально на мене подивився.
— Я не знаю, пане Гнус. Усе це так несподівано й незвично... Окуляри ці... А ви мені нічого не розповідаєте. — я розгублено подивився на нависаючого наді мною височенного дядька.
— Знаю Іржик, що незвично. Точніше, не знаю, але здогадуюся. І що розповідати? Я ж не скен. Усе, що тобі дано згори, — ти маєш зрозуміти й вивчити сам. У цьому, я вже точно тобі не помічник... Але! Я допоможу з усім іншим. Допоможу міцно стати на ноги і рухатися далі до нашої спільної мети. А для цього нам потрібні будуть гроші. І під словом, гроші, — я маю на увазі не ці жалюгідні копійки. А справді, чималі кошти. Які дозволять тобі стати саме тим, ким і визначено долею.
— Але, які в нас цілі, пане Гнус? І як я зможу роздобути гроші, якщо навіть ці, майже п’ятдесят три солі, і так, неймовірно фантастична для мене сума, абсолютно випадково виявлена мною в забутому всіма, старовинному фонтані! З яких до того ж, я тридцять солі маю віддати пану Скрягу, в рахунок оплати його лікарських послуг.
— По-перше, не п’ятдесят три солі, а тисяча п’ятдесят три солі. Ти ж не думаєш, що я знайдений тобою золотий, першого століття від створення світу, віднесу в казначейство? Та на чорному ринку його з руками відірвуть! Може ще й дорожче продати вийде. І всі ці гроші я покладу на відкритий у Благородному Лицарському Банку, іменний рахунок. Під невеликий, але гарантований усіма королівствами, стабільний відсоток. А ті тридцять монет, що ти винен лікарю, — ти й так відпрацюєш. Заодно отримаєш безцінний досвід, який, напевно, стане тобі в нагоді. Ти ж про це з лікарем домовився, після того як абсолютно необачно віддав йому, видані на зовсім інші, чітко позначені мною цілі, десять солі? — і він на мене знову досить суворо глянув. Від чого я підсвідомо, не витримавши цього важкого погляду, втиснув голову в плечі.
— Гаразд Їржик... Не переймайся. — раптом змінив гнів на милість Гнус, який дещо розгубився, побачивши, що трохи перегнув зі своїм спопеляючим поглядом. — У цьому випадку, я твої витрати цілком і повністю схвалюю. Тим паче, що це крім того, як врятувати твого необачного друга, ще й допомогло тобі зірвати чималий куш і показати лише малу частку твоїх неймовірних здібностей. Але тепер, ніяких дармових кишенькових грошей більше не буде. У твоєму випадку, вони тобі абсолютно не на користь.
— Малу частку? — не зрозумів я, здивовано подивившись на Гнуса. Одночасно намагаючись відійти від питання про витрачені на Мусліка гроші.
— Ну так! Ти ж, сподіваюся, не думав, що цими окулярами все й обмежиться? — я зсунув плечима.
Чесно кажучи, в той момент, я взагалі нічого не думав. Хіба тільки про величезну суму, яка приємно обтяжувала мою кишеню.
— І щодо наших спільних цілей. Насправді, цілі в нас досить благородні. Як і твій порятунок не щепленого від іноземних паразитів, уже порядком посинілого хлопчини. Чи тебе, мій юний друже, все в нашому королівстві влаштовує? Злидні. Тотальне стукацтво і таке ж безрозбірне знищення всього живого, неймовірно складного й унікального світу, недалекими чиновниками-кровопивцями, згідно з безглуздими, королівськими формулярами столітньої давності? Я ж, із твоєю допомогою хочу все це, хоч трохи, але змінити... — Гнус знову став серйозним і перемінився на обличчі.
— Послухай, синку. Мені твоїх грошей не потрібно. Мені і своїх заробітків, — він узяв у руки мішечок, подарований лахмітником, — цілком вистачає. Але мені не вистачає в цьому місті головного! — він озирнувся, чи ніхто нас не чує. І ледве ворушачи губами прошепотів. — Свободи...
Поблажливо посміхнувшись, оголивши при цьому напрочуд білосніжні зуби, а заразом і піднявши догори гострі вусики-пензлики, уже голосно вимовив.
— А гроші... Гроші це просто інструмент для досягнення наших благородних цілей. І щоб у нас із тобою було повне взаєморозуміння й абсолютна довіра, а без цього нікуди, рахунок у банку буде відкрито одноосібно на твоє ім’я, і зняти їх зможеш, лише ти. Але робити цього, поки що, в усякому разі не потрібно. Вони нам незабаром знадобляться... Тож постарайся свій банківський капітал поки що не чіпати. Гаразд? І ось, ще що...
***
«Дуже, дуже дивний тип... — думав я, уже мало не в сутінках повертаючись додому. — Міг би всі гроші собі забрати, я б і не пискнув. Щоправда, ще далеко не факт, що він цього вже не зробив... Це ж подумати тільки! Тисячу п’ятдесят солі! Усе це було більше схоже на сон. Але вручений мені Гнусом, новенький, уже проштампований паспорт, натомість, майже п’ятдесяти трьом солі, до того ж за п’ять днів до мого дня народження, що в принципі було неможливо, свідчив про протилежне. Але що б там не було, я йому ні грама не вірив. Та й із чого б раптом? Свободи він хоче... Як би не так! Влади жадає. Впливу. І як результат, — повної свободи. Ось у це, я вже повірити цілком міг. І гроші тут, мають не останню роль. Щоправда, він попросив мене їх раніше часу не чіпати... Але на щастя, не сказав якого часу. Гаразд, сходжу через день-другий у БРБ, перевірю. Чи лежить у цьому шанованому всіма банку хоч щось цілком матеріально осяжне, за що можна бодай бублик у шкільній їдальні прикупити. Або ж є лише дірка від цього самого бублика, — що було більш вірогідним варіантом. Адже хто ж це при здоровому глузді, та й від такого куша відмовиться?! Хіба що, зовсім вже ненормальний фотограф із таємної королівської канцелярії, який і так непогано заробляє...»
— Мамо! Тату! Я вдома! — прокричав я, піднявшись до себе в квартиру, у відчинені навстіж двері. І батьки тут же вибігли в передпокій.
— Синку! — розпочала трохи нервово мати. — Ти чому так пізно? Знову в якусь неприємність потрапив? — і, не дочекавшись відповіді, трохи тремтячим голосом продовжила. — У мене для тебе погані новини...
— Що трапилося? — жахнувся я. — Із бабусею що? Із Марішкою?
— Заспокойся. З ними все гаразд. — заспокоїла мене мати. А ось із роботою... — батько злегка поплескав матір по плечу, мовляв, далі сама... І повісивши голову, пішов до себе в спальню, ховаючи налиті сльозами очі.
— Що з роботою? — не зрозумів я.
Мати підійшла ближче і ніжно мене обійнявши, прошепотіла.
— Батька звільнили. І тебе тепер теж, навряд чи візьмуть... Навіть хабар повернули... Не весь, звісно...
— Хух... — видихнув я полегшено. — Мам! Ну і добре, що не візьмуть!
— Але як же ми будемо жити!? Я сестру до бабусі відправила. А в нас за місяць за квартиру не сплачено! — мало не плачучи, подивилася на мене приречено мати.
— Ось! — сунув я в руки матері солі з дріб’язком, що залишилися після щедрого сніданку, і виданий Гнусом паспорт. — Я завтра на нову роботу піду! А це, невеликий завдаток від роботодавця.
— Як це... — не зрозуміла мати, уважно роздивляючись трохи опуклий штамп королівської канцелярії та чималі для бідного підлітка гроші. — Це ж не можливо! Як це тобі видали паспорт? І яка-така робота? А як же навчання?
— Мамо, я ще не впевнений, чи буде в мене та робота... Але якщо буде. То ми точно з голоду не помремо! Мій наймач, дуже шанована людина! І як бачиш, зовсім не скнара...
— Гаразд... — погодилася мати. Все ще здивовано дивлячись на цілий солі в її руці. — Поки не кажи, щоб не наврочити. Я завжди знала, що мій хлопчик у скрутну хвилину про нас подбає... Але якщо на основні уроки відпускати не будуть, щоб атестат про середню освіту отримати, ні на яку роботу ти не підеш! Поживемо всі в бабусі. Поки ти школу не закінчиш. Головне, синку, — це освіта!
— Я знаю, мам... — погодився я. Пан Гнус, мені чомусь теж саме сказав...
***
#8421 в Фентезі
#2099 в Міське фентезі
#2483 в Молодіжна проза
#1126 в Підліткова проза
Відредаговано: 29.10.2023