Королівство. Вітер: північний

Частина 4. Щедрий дельфін.

Я ніяк не міг дочекатися кінця уроків. І не тільки що б провідати Мусліка. Дивні окуляри неймовірно вабили до себе своїми незвичайними можливостями.

Сніжик, дізнавшись, що з Мусліком усе буде гаразд, знову розплакалася. І на радощах відразу мене ніжно обійняла. Я був не проти. Я знав, що їй подобаюся. Але абсолютно не розумів чому...

Худий підліток, обсипаний веснянками, немов нічне небо холодними зірками, без високопоставлених родичів і гроша в кишені. Та ще й з величезними, зовсім вже незрозумілими очима, що постійно змінюють свій колір від яскраво-бірюзового до блакитного. Ні розвиненої мускулатури, ні дорогого одягу, у мене теж не було. Тільки стандартний шкільний костюм та обноски прийомного батька. Причому сувора шкільна форма була на цілий розмір меншою, а старе ганчір’я — на два розміри більшим. Хіба такий, може комусь сподобається...

Але з якоїсь абсолютно незрозумілої причини, з усіма своїми недоліками, я подобався не тільки Сніжик. Ще щонайменше четверо дівчат із нашого класу кидали на мене свої замріяні погляди. Мене ж це не дуже турбувало. І всі ці дівчачі ахи і зітхання теж мало цікавили. Крім мабуть, однієї єдиної дівчини. І це була зовсім не Сніжик.

Ні, як друг, вона, мабуть, була найкращою на всьому білому світі подругою. Але ось що б при одному тільки її погляді, у мене перехоплювало подих, а серце починало битися сильніше, ніж зазвичай, такого і близько не було. Навіть від цих ніжних обіймів. І вже точно, це не була перша красуня школи, Краша з паралельного класу. За якою сохла половина хлопців усієї школи. Включаючи і зовсім вже дрібних шкетів, на кшталт мене. А ось побачивши непоказну дівчину зі смішними кісками, яка зрідка відвідувала наш навчальний заклад і весь час тягала з собою половину шкільної бібліотеки, чомусь було. Сам не знаю чому...

Але до неї доступ був закритий. У прямому сенсі слова. З десяток таємних агентів повсюди вешталися за дівчиськом. Не дозволяючи навіть близько до неї підійти. Причому, хто вона така, ніхто толком і не знав. Щоправда подейкували, що дівчина дуже не проста. Ну, це і так було зрозуміло, без усяких зайвих розмов. Можливо, навіть донька нашого мера. Або посла сусіднього королівства. А оскільки в нас одна з найбільших бібліотек у країні, то вона сюди й ходила час від часу... Ну та я був і не проти. Нехай ходить. Навіть більше того, я з нетерпінням чекав кожної миті, коли міг її знову побачити...

На рахунок того, що в мене в кишені нічого не було, я, здається, трохи прибрехав. Два солі, гроші все ж таки не малі. Тим більше, для вважай жебрака-підлітка. І я, не довго думаючи, з нагоди щасливого порятунку Мусліка від його страшних, смертоносних поневолювачів, запросив моїх друзів до шкільної їдальні та купив аж на дев’ять су, всім по полуничному морозиву!

— А як же пончики... — незадоволено подивився на піднос, вічно голодний Пух.

— Пончики по п’ять су. Морозиво, — три. Що не так? — не зрозумів я, дивлячись на друзів, що витріщилися на мене, все ще трохи спантеличених моєю раптовою щедрістю.

— Все так, Іржику! — поспішила запевнити мене Сніжик. — Я морозиво люблю. Ти краще розкажи, як вам вдалося тварюк-то цих знайти? — і вона запитально подивилася на Пуха.

— А чого ти на мене дивишся? — вилупився на неї пухкий. — Я тільки ногу тримав, та за паном Скряг бігав. — і вони дружно поглянули вже в мій бік, вимагаючи негайних пояснень.

— Ти ж, бува, не маг? — ледве чутно, прошепотіла пригнувшись до столу Сніжик.

— Маг? — засміявся Пух. — Про що ти говориш... Вони років двісті, як зникли з нашого королівства!

— Та тихіше ти! — шикнула на нього Сніжик. А то ще почує хто... Ти ж знаєш, як вони зникли? То-то. — і вони знову на мене запитально витріщилися.

— Ви що, друзі! Який ще до яйцепригів, маг... — і я подивився на них милим, добродушним поглядом сільського простачка, який абсолютно нічого не розуміє.

— Ну тоді розкажи, як ти знайшов цих отруйних монстрів? Ми нікому не скажемо! Правда Пух. Пух! — товстун, який відволікся від розмови буквально на секунду та вже доїдав своє морозиво, після незадоволеного удару ліктем, замукав із набитим смачними солодощами ротом та швидко закивав.

Оце так я вляпався... Те що я ніякий не маг, це я сам прекрасно знав. Нас із самого дитинства, кожні два роки перевіряють на магічному камені. Став на нього, і якщо ця величезна брила раптом не злетіла або засяяла, значить ти нормальний. І поки що живий. Ну, а якщо навпаки... Краще про це не думати. Але Пух правильно сказав, за двісті років жодного мага так і не виявили. Але все одно, потрібно було щось, та відповісти... Не правду, звісно... А щось більш-менш правдоподібне.

— Так, голуб це був... — злизуючи з ложки смачнючу страву, трохи зам’явшись, усе ж таки відповів я на поставлене запитання.

— В якому сенсі, голуб? — не зрозуміли, переглянувшись, друзі.

— Голуб у кімнату залетів і почав клювати нашого Мусліка. А я й подумав, а раптом там де він клює, там і є ці самі шкідники? Залишалося тільки мітки і поставити. — видав я, цілком правдоподібну версію. Тим паче, що голуб усе таки, тоді дійсно був присутній. Ну, або пурхав десь поруч, гадячи на дах цієї напівживої будівлі. І я вважай, майже нічого й не збрехав. А розповів найчистішу правду. Лише трохи прикрасивши в окремо взятих деталях.

— Ну ти брате, голова! — поплескав мене по плечу Пух. — Я б ні за що в житті не здогадався!

— А я... — трохи зніяковіла Сніжик. — Я ніколи в тобі не сумнівалася...

— Та годі вам! Ми всі молодці! А давайте ще по порції візьмемо? — запропонував я, і вже піднявся було йти, як раптом чиясь важка рука лягла мені на плече.

— Так-так... — і що ми тут таке святкуємо? — Мерзота і його четверо недоумків оточили нашу невелику компанію.

— Ми просто їмо морозиво. Правда, Іржику? — спокійно відповіла Сніжик.

— Ах, так! Ти ж допоміг урятувати людину... — не звертаючи уваги на дівчисько, згадав він текст прочитаної перед усім класом, написаної лікарем записки. І тут же поплескав схвально мене по плечу. Як раптом, мені стало дуже боляче... Мерзота схопив своєю кістлявою, але неймовірно сильною рукою мене за плече, і пристойно так, його здавив своїми жилавими пальцями, натиснувши на лише йому відомі больові точки. — Тоді давай і нам принеси по порції, раз ти тут усіх пригощаєш. Тільки мені з ожиною, а хлопцям — два з малиною і два вишневих морозива.

— Мені теж з ожиною. — пробасив найбільш здоровенний бугай у класі, на ім’я Буг.

— Йому теж з ожиною. — і Мерзота ще сильніше стиснув пальці. Хоча здавалося, що болючіше мені зробити, вже точно не вийде.

— Та я тебе... — піднявся було Пух. Але я жестом зупинив друга. Мовляв, усе нормально. І насилу звільнившись від залізної клешні Мерзоти, швидко проговорив.

— Два з ожиною, два з малиною і одне вишневе. Усе правильно? — я запитально подивився на Мерзоту і його компанію.

— Молодець, Іржику! — схвально бахнув мене по потилиці, Мерзота. — Все на льоту схоплюєш. Тепер зрозуміло, чому тебе дівки люблять. — і тільки я розвернувся, щоб принести морозиво і позбутися нарешті цих непрошених гостей. Як Пух теж вирішив зробити замовлення...

— А мені пончик із медовою помадкою! — прокричав услід, товстий.

— І мені! А нам по два! Відразу ж посипалися додаткові умови нашого звільнення від їхньої мерзенної компанії... — От же ж, ненажера! — і я з явним осудом подивився на мого пухкого друга...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше