Частина 3. Мікронікропус.

Містер Скряг уже пів години ретельно оглядав хворого за допомогою невеликої лупи.

Наприкінці огляду, постукавши по коліну і перевернувши Мусліка на живіт, натиснув на больові точки і не отримавши від схожого на текстильну ляльку, довгого тіла нашого друга ніякої реакції, дістав дуже смердючий флакончик і підніс його до носа пацієнта. Жадібно хапаючи ротом свіже повітря, ми миттєво закашлявшись, дружно вибігли з кімнати на сходовий майданчик.

— Такс... — ще раз глянувши на посинілі очниці, попередньо піднявши по черзі повіки, підбив підсумок огляду, містер Скряг. — Судячи з усього, у пацієнта чужоземний паразит! Ви ж щеплення робили, сподіваюся?

— Щеплення?.. — перелякано запитала місіс Смуток.

— Так, щеплення! — закричав на вдову, яка мало не знепритомніла, запрошений лікар. — Від паразитів?

— Ні, містер Скряг... Жодних щеплень ми не робили... Після того як мій чоловік помер, нам грошей і на їжу не вистачало... Які там щеплення... Та й навіщо вони потрібні-то! Від них кажуть, печія і головний біль.

— Ну так, печія і головний біль... — прошипів сердито лікар. Але потім подивившись на нашого Мусліка, важко зітхнув і похитавши сумно головою продовжив. — І ви, місіс Смуток, без щеплення, відправили свого єдиного сина працювати в порт? — жахнувся трохи плешивий, літній чоловік. — І як, скажіть на милість, його туди взяли, без відповідного на те документа?

— Ви ж знаєте, як... — повісила голову бідна жінка.

— Тобто, на хабар у вас гроші були, а на щеплення — ні? — Встав зі свого місця лікар. — Ну, звинувачуйте тепер у смерті сина, саму себе!

— Але як же?! — залилася сльозами місіс Смуток. і, ставши на коліна, схопила за ногу лікаря, який почав збирати речі. — Невже нічого не можна зробити?

— Це не наші безневинні паразити, міс Смуток. До яких ми всі давно звикли. А з сусіднього королівства! Вони дуже отруйні. І якщо паразита не видалити з його тіла, а їх тут, судячи з отруєння, щонайменше троє, то через добу від їхньої отрути настане смерть! А протиотрути від них не існує. Я цих паразитів не виявив, а це означає, що вони дуже маленькі, і де їх шукати, вам не скаже жоден лікар. Тож звинувачуйте себе місіс Смуток, і відпустіть нарешті мою ногу! — залишивши плачущу жінку на підлозі, лікар зібрав свій невеликий саквояжик і, не прощаючись, вийшов з кімнати. Але потім повернувся і передав мені аркуш паперу з одним лише написаним словом. — Ось Іржик, це звіт про мою виконану роботу. Ти ж мені заплатив, перед тобою і звітую. Тримай.

— Містер Скряг. — взявши в руки невеликий листок, я на нього благально подивився. — А якщо ми з хлопцями знайдемо, де ховається, — я подивився на листок, — мікронікропус. — Ледве вимовив я цю назву. — Ви його дістанете?

— Молода людино... Мікро, це не просто так, він менший за ваш ніготь у довжину! Як ви його знайдете? Він же не тільки під шкірою сидить. А ще й по судинах повзає. Ну або де йому заманеться... Тож попрощайтеся з вашим другом, поки він ще живий... І не забувайте робити щеплення! — лікар розвернувся і пішов. Залишивши ошелешену трійцю і ридаючу матір наодинці з трохи посинілим Мусликом.

— Місіс Смуток. — погладила по голові вбиту горем жінку Сніжик. — Ви йдіть на роботу. Якщо вас звільнять, ви й самі довго не протягнете. А ви тут йому точно нічим не допоможете...

— А як же мій синочок? — благально подивилася на дівчину мати. — Хто з ним залишиться... Із моїм крихіткою.

— Ми залишимося. Так хлопці? — Сніжик запитально подивилася на переляканих нас. — Та пошукаємо цих маленьких негідників. — і вона урочисто дістала з-за спини збільшувальне скло, яким майже пів години, намагаючись знайти винуватців теперішнього стану Мусліка, орудував містер Скряг...

***

Ми по черзі з Пухким і Сніжик, при тьмяному світлі свічок оглядали кожен дюйм тіла Мусліка. Навіть там, куди дівчата зазвичай не заглядають. Але це вже без Сніжик, яка відпочивала. І перед самим світанком, без сил заснули біля ліжка довжелезного підлітка, який змінив свій природний колір і зараз більше скидався на фіолетовий кабачок.

Першим від нестерпного, веселого голуба прокинувся я. За інших обставин, я, можливо, навіть і послухав би його розвеселе, гуль-гуль, але в цій ситуації веселого було мало. Та й після безсонної ночі ці неприємні звуки боляче били по і так розхитаних за ніч дитячих нервах. І я недовго думаючи, схопив перше, що потрапило під руку, і впевнено рушив до вікна, сподіваючись припинити його огидні співи. Але зачепившись за сплячого на підлозі Пуха, і сам звалився біля хропучого підлітка, який навіть уві сні щось постійно жував.

Ні Пух, ні Сніжик, і тим паче посинілий Муслик від гуркоту мого худого тіла не прокинулися. Лише Пух, мабуть вже дожувавши черговий пончик, перевернувся на інший бік. Я ж шукав очима мій важкий предмет, що випав із рук під час падіння. Але замість принесеного з пляжу неймовірно гладкого каменю, я побачив перед своїм носом, подарований мені вчора дивним фотографом, невеликий, круглий футляр з окулярами, що вивалилися з нього. Про який я через останні сумні події геть забув.

— А! Ось ти де! — все ж відшукавши білий камінь, що закотився, і сяк-так зібравши вміст круглої коробочки, я поклав футляр назад у кишеню і, піднявшись, все ж підійшов до відчиненого вікна.

Побачивши нахабного птаха, що засів за двадцять футів від мене, я для початку пригрозив йому кулаком. Але він, щойно побачивши мене, ще сильніше почав кричати свою хвалькувату пісню.

— Ну раз так, то ти вважай, сама напросилася! Щур пернатий... — і тільки-но я прицілившись, хотів одним махом покінчити з неприємними звуками, як проклятий, безхвостий дельфін, знову плюнув мені прямо в очі...

Висловивши все, що я думаю про цю кляту рибу, я поліз до кишені по білосніжну хустинку Сніжик, яка все ще там лежала, хоч і не така чиста, як раніше. Бо ця вікова іржа порядком виїдала мої сонні очі. Розштовхавши пальцями в кишені футляр і навіщось покладений туди камінь, я все ж намацав рятівну ганчірку...

— Хух... — нарешті я стер цю рідину з обличчя. — Стоп, а це що? — у хустці опинилися складені окуляри, які, мабуть, випали з футляра. — І навіщо він тільки мені їх дав... На що-що, а на свій чудовий зір, я точно не скаржився. Навіть міг ним похвалитися. Читаючи зі шкільного вікна, непомітні для інших назви вивісок, аж у самому центрі міста. Або списувати у Сніжик, що сиділа за першою партою. Не те що наша вчителька з природознавства, яка без своїх величезних лінз-окулярів навіть свій противний батіг на столі не могла знайти.

І я, не довго думаючи, розвів скло в сторони і, начепивши його собі на ніс, одразу ж став повторювати до болю знайомі жести руками. І в тонкощах наслідуючи інтонацію міс Злюри, вимовив:

— А нумо, Іржику, розкажи нам, будь ласка, чому безхвості скульптури-дельфіни плюються їдкою, противною іржею? — і я, не знімаючи подарованих окулярів, перевів погляд на одного з представників виду цих самих безхвостих, плюющихся дельфінів на невеликій площі...

— А це ще що таке?! — не зрозумів я. І знявши окуляри, протер як слід очі. — Це, мабуть, проклята іржа, викликає дивні галюцинації... — я подивився на дельфіна, але вже без окулярів. — Та ні. Дельфін як дельфін... — І я знову, надів окуляри...

Ошелешеним поглядом я вивчав, м’яко кажучи, дивне видіння, що постало переді мною. Я чомусь бачив усе, що було всередині цієї старовинної скульптури, труби, вентилі, і навіть всунутий кимось прямо в трубу старий черевик. Який, мабуть, і перекривав доступ води в цю скульптурну композицію. Та слугував джерелом усіх моїх нещодавніх неприємностей. Праворуч від дельфіна, знову противно забурчав голуб. Автоматично діставши з кишені слизький камінь, я глянув і на ненависного птаха...

***

Випавший з руки камінь покотився дерев’яною підлогою, я ж не звертав на нього жодної уваги. А як заворожений дивився на диво-голуба... Він був прекрасний! І як у мене рука-то піднялася на таку красу! А коли це чудо злетіло, я позадкував і знову впав, вкотре перечепившись через мого, все ще сплячого товариша.

— Мамо, насипай, та побільше! Я вже йду! — піднявся як підірваний Пух. — і геть збентежений подивився на мене. — Іржику, а ти чого тут? А де моя мама зі смачним сніданком? І чого ти такий переляканий? — він подивився на ліжко з вкрай посинілим Мусликом. — Він що, вже помер? — не на жарт злякався мій товариш.

Я ж перевів погляд на підлітка, який через раз дихав, а потім почав нишпорити по підлозі, шукаючи свої чарівні лінзи.