Королівство. Вітер: північний

Частина 2. Дивний фотограф

— Отже, Іржику. Як виманити з нори, блакитнооку вертихвістку? Просвіти нас, будь добрий. — наша вчителька з природознавства, вивівши мене з напівдрімоти, поставила мені цікаве запитання.

Я ж, абсолютно не виспавшись після вчорашньої гулянки, майже її не чув, а стояв біля дошки і замріяно дивився через відчинене вікно на нескінченно красиве море та думав про щось своє. Із сьогоднішнім предметом абсолютно не пов’язане. Ранковий морський бриз освіжаюче обіймав мене своїм легким дотиком. А ранкові крики чайок ще більше заколисували... Уроки я вчора так і не вивчив. Утім, як і всі в класі. Адже вчора була неділя. А хто в неділю вчить уроки? Правильно. Ніхто... А після години марних очікувань, одноокий так на берег і не виліз. І ми всією своєю веселою компашкою, наплювавши на безпеку, навіщось дружно полізли у воду його шукати. І лише повний місяць, а з ним і неймовірно противні літуни, загнали нас назад по домівках.

— Іржик. Це ж так просто. — вивела мене зі спогадів учителька. — І про це знають усі твої однокласники. Справді клас? Ви ж знаєте, як приманити сяюче чудовисько?

— Ну... — невизначено загуділи з півсотні голосів.

— Може на Пухлого? — викрикнув шкільний заводила і місцевий хуліган, Мерзота. — А Пух? Поведеться на тебе ця тварюка? Чи тебе ще трохи підгодувати потрібно? — Всі дружно заіржали.

— Та я тобі! — підвівся з-за столу мій товариш. Пригрозивши хулігану своїм кулачищем.

— Тихо! — стукнула вчителька по столу величезною, еластичною указкою-батогом. — Іржику, то як виманити це чудовисько з його страшної нори?

— Чому чудовисько? Міс Злюра? — не зрозумів я. — Те що в неї світяться очі, це аж ніяк не робить її чудовиськом! — я запитально подивився в неприємно примружені очі своєї наставниці. — Як на мене, вони дуже навіть милі й безпечні створіння... Коли я був маленьким, я з однією вертихвісткою навіть грався. І вона мене не з’їла. Ну, хіба що облизала з ніг до голови... Щоправда, вона теж була зовсім маленька, як і я...

— Не з’їла, бо вона в Іржика просто втюрилася! — Знову видав свій черговий паскудний жарт, Мерзота. — Так, Сніжик? У тебе, виявляється, з’явилася нова конкурентка! — всі тут же засміялися. Крім трохи почервонілої Сніжик і мого друга Пуха.

— Тихо! — черговий удар еластичною указкою, різким відлунням відбився від високих шкільних стін. — Та, як ти смієш! — задихаючись від злості, одягнена в чорний, строгий костюм і величезні окуляри, прокричала височенна, худорлява вчителька. Якщо це бездушне створіння, що ненавидить усе живе, взагалі можна було назвати цим словом. — Циркуляр номер 2170, ясно нам говорить, що блакитноока вертихвістка є страшним шкідником і підлягає тотальному знищенню! Це всім зрозуміло? А тобі, Іржику, зрозуміло? Я не чую? Чи мені покликати нашого завгоспа? Щоб він тебе просвітив, що буває, якщо не виконувати височайші циркуляри?

— Не потрібно завгоспа! Міс Злюра! — я трохи перелякано на неї подивився. — Це ж було дуже, дуже давно! Можливо навіть, до появи цього циркуляра!

— Тоді негайно відповідай, нестерпний хлопчисько, що намагається поставити під сумнів височайші укази. Яким саме чином можна виманити це злобливе чудовисько!

— Може, цукерками?.. — припустив я. І всі однокласники тут же покотилися зі сміху.

— Цукерками! — реготав весь клас, включно з моїми друзями.

— Чого іржете! — вигукнув я гогочучим однокласникам. — Мій пухнастик дуже любив цукерки! Особливо йому подобалися м’ятні смоктушки... — сміх потихеньку стих, тому що вчителька підняла свою руку.

— Ну... — раптом поперхнулася своєю ж злістю, міс Злюра, що у свої сорок п’ять, попри всі свої старання і товстий шар яскравої косметики, так і не вийшла заміж. — можна і ними. Але в головному, ти як не дивно, маєш рацію. Їх дуже приваблює запах м’яти. Тож завгоспа, поки що кликати не будемо. — невимовно обрадувала мене тітка. — Сідай, Іржику. І наступного разу готуйся краще. І щоб я більше не чула від вас сумнівів щодо доцільності королівських циркулярів! Це Зрозуміло! Не чую?

— Так! Міс Злюра! — хором вигукнули учні.

Полегшено видихнувши, що не доведеться зустрічатися із завгоспом, який за сумісництвом виконував ще й функції виконавця шкільних покарань та обіймав цю посаду на півставки, але чомусь проявляв у цій сфері старанність за двох. Я побрів назад на своєму місці біля Пуха, що вже зачекався на мене за останньою партою. Але через підставлену підніжку від ненависного всією нашою компашкою, Мерзоти, перечепився і впав у проході між партами.

— Цей Іржик, — зовсім заіржавів! — видав свій черговий жарт, Мерзота. Синок одного з високопоставлених, місцевих чинів. З яким не хотів зв’язуватися навіть директор школи. Не кажучи вже про простих учителів. — Несіть нового!

— Тихо!!! — поки я, замучений голодом, намагався встати, над моєю головою знову задзвеніло скло у портретів колишніх правителів і міністрів нашого королівства, підвішених у два ряди під самою стелею. Після кожного з десятка різких ударів міс Злюри шкіряним батогом по вчительському столу, вони дружньо здригалися дзвінкою, скляною луною...

***

— Ось Іржику, візьми половину мого обіду. — протягнула мені майже недоторкану ватрушку, Сніжик. — Я вже наїлася.

— Але ж ти до неї майже не доторкнулася. — Збентежившись, подивився я в нескінченно блакитні очі дівчини. — Яка ж це, половина?

— Та я зранку дуже ситно поїла! Їж! А то ти вже й на рівному місці падаєш!

— Ну, не зовсім на рівному. — згадав я ту злощасну підніжку, білобрисого Мерзоти та чотирьох його посіпак, яких я люто ненавидів. Після якої у мене й досі нило праве коліно. — Але тільки половину! — Поставив я їй залізну умову.

— Гаразд. — погодилася Сніжик, відламуючи пів ватрушки. — Їж давай! Поки знову з голоду не зомлів!

— А мені половину? — заявив і свої права на ласий шматок, Пух.

— Обійдешся! — показала язичок Сніжик. — У тебе й так, пів портфеля коржиками забито.

— Ех! Якби ж то... — повісив голову товстун. — Я їх ще дорогою сюди всі з’їв... — облизав він мрійливо губи. Але для тебе, Сніжику, я все ж таки один приховав. Ось, тримай! — дістав він добряче пом’ятий, запашний пончик і простягнув дівчині.

— Не потрібно. Я і цим цілком наїмся. — відкинула його щедру пропозицію Сніжик.

— Точно? Ну тоді гаразд... А то я й так ледве до обіду витерпів. — і Пух в один присід приговорив апетитний пончик. Що однією лише своєю присутністю в портфелі несказанно мучив вічно голодного хлопчину.

— А що, Іржику. — не прожувавши як слід, запитав мене Пух, — ти й справді бачив вертихвістку? Та після цього ще й живий залишився?

Запивши їжу водою з під крана, яка текла прямо в коридорі, я з підозрою поглянув на друзів.

— А ви мене, навіщо питаєте? — не зрозумів я.

— Ну цікаво ж!

— А мені ні. Я через це ледь до завгоспа в лапи не потрапив. Не хочу більше про це згадувати. Ще здасте. Особливо ти Пух. За черговий пончик!

— Я! Тебе?! — але потім він почесав потилицю, і запитав. — А скільки пончиків дають?

— Та ну тебе! — махнув я на нього рукою. — Ходімо додому. Там Муслік після свого першого робочого дня має прийти. Цікаво ж, як у нього пройшло.

— Ні, ну серйозно! — не заспокоювався Пух. — Скільки пончиків і головне, з чим, дають-то...

***

Прочекавши Мусліка, майже биту годину, ми всі розбрелися по домівках. Із твердою обіцянкою за годину зібратися знову, але вже в нього вдома.

— Усе мамо! Я побіг! — доївши вчорашній рибний суп із плаваючим риб’ячим оком, що жалісливо витріщилося на мене, я встав з-за столу.

— Куди це? — не зрозуміла мати.

— Так, суслик, тобто, Муслик, з роботи має прийти. Цікаво! Як він там...

— Ніяких Мусликів! Ми йдемо до фотографа.

— Але мене друзі чекають!

— Почекають. Ми ще місяць тому його послуги оплатили. Тож давай. Одягни парадну сорочку, я на тебе чекаю...

Сорочку я не одягнув. Вона виявилася на мене мала. Довелося знову переодягнутися в строгу, шкільну форму, яка й без того мені неймовірно надокучила...

***

— Так, так... Іржик значить... — вивчивши мій, ще не проштампований у таємній канцелярії, паспорт, який ще не мав жодної цінності, височенний дядечко з невеликими, гострими вусиками і борідкою-пензликом, уважно на мене подивився. — Чекай-но! А чи не той це Іржик, що придумав таку унікальну назву моєму теперішньому ремеслу?

Сидячи на дуже високому табуреті, трохи згорбившись і до пуття не дістаючи ногами підлоги, не знаючи, що відповісти, а раптом йому нова назва не подобається, під спопеляючим поглядом суворого чоловіка з метеликом замість краватки, я згорбився ще сильніше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше