Частина 1. Іржик, - це я...

Обережно спустившись по мотузці в страшний тунель і трохи призвичаївшись до темряви, я озирнувся і ледь не стрибав від радості.

— Так! Так... Нарешті я його знайшов! Прямо переді мною було лігво цього страшного звіра. Я клацнув пальцями. Вогняне коло під стелею освітило чорну діру, в якій ховалася значних розмірів мета моєї подорожі.

— Хочеш голову чудовиська, гидке дівчисько? Буде тобі голова... — начепивши на ніс свої чарівні окуляри і вже з їхньою допомогою переконавшись у присутності лютого монстра, я тут же встановив чотири енергетичні пастки. Але почухавши потилицю, про всяк випадок додав ще стільки ж, невеликих срібних посудин.

— Ну давай, друг дитинства... Виходь... — поклав я перед величезною чорною дірою, маленьку зелену цукерку. Попередньо озброївшись двома неймовірно гострими клинками...
 

Частина 1. Іржик, - це я...

Знову ці чорні хмари... Скільки ж їх тут... І в кожній із них таїться небезпека...

Ще буквально місяць тому, над нашим гірським містечком світило сонце. І найбільшою бідою в усьому королівстві була вітряна, дощова погода. Коли не можна було вдосталь пограти з друзями або просто погрітися на сонечку. А тепер...

***

— Марішко, зачини вікно! Знову цей проклятий, чорний дощ... — бабуся підійшла до десятирічної дівчинки, ніжно погладила її по голові.

— А коли мама з татом повернуться? — налитими сльозами, очима, дівчинка сумно подивилася крізь бабусині окуляри.

— Повернуться. Куди вони подінуться... — раптом натужно посміхнулася вона. — Ось Іржика відшукають. І відразу додому...

— Скоріше б... — сумно зітхнула Марішка. — Я за ними так скучила...

***

Іржик, — це я. Тринадцятирічний телепень, що ні хвилини не сидить на місці. Я не завжди був Іржиком. Перед цим я був Рижиком, а ще раніше, Коржиком. А перед цим... Я вже й не пам’ятаю ким... У нас у королівстві не прийнято називати дітей заздалегідь. Яке приклеїться на вулиці прізвисько, тим і будеш. Хіба тільки додадуть якусь літеру спереду або ззаду, щоб не були всі рудими або товстими. Ну, або на крайній випадок, цю саму літеру, приберуть. А в чотирнадцять, ти отримаєш уже офіційний документ. Який теж можна поміняти. Адже люди змінюються. Як і думка про них.

— Мамо! Я до друзів! — побачивши крізь невеликі каламутні скельця сліпучі зайчики, які подавали друзі, я вскочив з-за столу.

— Ні! — суворо сказала мати. — Поки не доїси, нікуди не підеш!

— Але я вже наївся! — заперечив я, дивлячись на майже недоторканий рибний суп.

— До дна. Стара Чайкас, у борг давати більше не буде!

— Гаразд... — неохоче погодився я.

Як я ненавиджу цей рибний суп...

Це раніше я був Коржик. Бо постійно пригощав усіх смачнючими булочками. Але тепер, ні на що інше грошей не вистачає. Навіть на хліб. А ще й за квартиру платити треба. Якщо знову прострочимо, зла домоправителька швидко викине нашу небагату сімейку з обжитої десятиліттями житлоплощі на вулицю. Я то може й не проти. І так вважай там живу. Але мої прийомні батьки і молодша сестричка навряд чи цій обставині сильно зрадіють...

— Іржику! Що так довго? — загуділи, побачивши мою веснянкувату макітру, двоє хлопців і мила Сніжик. Наша бойова подруга, яка не сильно-то від хлопців і відрізнялася. Коротка стрижка, задертий догори носик. І хіба що коротка спідниця-кльош, з потрохами видавала в ній симпатичну дівчину.

— Уже й перекусити не можна! — видав я свій залізний аргумент.

— А що їв-то? — облизав губи, досить вгодований хлопчина. — Пампушками мабуть балувався?

— Сам ти, — пампушка! — стукнув я що є сил усміхненого хлопчину в плече. — Але він цього навіть не відчув. Та лише трохи повернув голову в мій бік.

— Так, Іржику... Щось ти зовсім ослаб... — констатував очевидне, товстун. — Мерзоті, краще не очі не потрапляти...

— Нічого я не ослаб! Просто боляче тобі зробити не хочу! — трохи зніяковівши, я сховав від хлопців очі. — Ходімо краще на одноокого дивитися! Сьогодні він точно з води вилізе!

— Пішли! — раптом підтримав мене другий хлопчина. На голову вищий за мене, довгоногий суслик. Добрий, мовчазний хлопчина. Ми його так і називали, Муслик. Та й не тільки ми. У нього, на відміну від нас, уже й документ із печаткою був. І навіть чорно-біла фотографія малася. Можна, звісно, і кольорову. Але це дуже дорого коштує. Бо не було тут жодних фотоапаратів. Все малювали спеціальні художники в таємній королівській канцелярії. Можна і без фотографії було взяти документ. Але тоді влаштуватися на гарну роботу було майже неможливо. А раптом, це не твій паспорт? А так, хоч яка-ніяка, але гарантія.

Я до чого це розповідаю. Мені через тиждень, якраз чотирнадцять стукне! І я зможу влаштуватися на роботу, і нарешті повноцінно допомагати своїм близьким. Можна і зараз на роботу ходити, але дитяча праця без паспорта, тут не цінується від слова, зовсім. Бо офіційно, вона ніби як, заборонена. А в чотирнадцять, ти вже вважаєшся дорослим. З усіма правами та обов’язками. Це, якщо є паспорт. Але за нього з фотографією, ще потрібно й заплатити. Причому місячну зарплату моїх прийомних батьків. Обох. Це за чорно-білу. Але вони заплатять. Причому з кольоровою фотографією.

— Як же так? — запитаєте ви. — Навіщо такі зайві витрати? Коли в принципі, в більшості випадків можна обійтися і чорно-білою? — А все через мій балакучий язик. Це я рік тому, дивлячись на батькове обличчя в паспорті, не знаю чому, вимовив це дивне слово, «фотографія». А нові слова тут дуже цінуються. І батьки не розгубилися та сходили в контору з моїм новим, вигаданим дитиною словом. Слово це, до того місцевим чиновникам сподобалося. Що тепер усі називають картинку в паспорті, — фотографією. А тих, хто малює картинки в цей самий паспорт, — фотографами.

Але батьки ходили не просто так. Їм за це саме нове слово дали чималу винагороду. Якраз на кольорову фотографію з паспортом, цілком вистачало. І за місяць оренди. Що було дуже навіть не зайвим. Вони за минулий рік з тієї суми, не одного су не витратили. І роботу мені теж уже підшукали. Яку, — не кажуть. Адже туди, тільки з кольоровою фотографією і приймають. Але я їх не звинувачую. Знаю, що їм важко, мене, телепня отакого разом із сестричкою утримувати. Ще й за школу платити. Але, щось я відволікся... Ми ж на одноокого йдемо дивитися! Сьогодні неділя. Школи немає. Тож маю повне право на свої маленькі пустощі...