Епілоги

Епілог 1

П'ять років після того                       

— Увага! Її Величність Енні Ітеліона Аррон Мартіал! — пролунав заливистий голос лакея, того самого, що завжди був моїм найкращим гінцем, а тепер доріс у кар'єрній драбині аж до особистого церемоніймейстера, що буде ходити за мною і оголошувати про мій прихід, коли це потрібно. А коли не потрібно, то й інші, хто впізнає їх королеву, скажімо на ринку чи ще десь, наприклад, на першому етапі Лицарського турніру, мовчатимуть, адже це означатиме, що я не хочу привертати до себе увагу. Таку новинку вигадав Ден, помітивши, що мене дратує, коли про мене повідомляють народ тоді, коли я цього не хочу.

— Добре, чітко, ясно, гарно... — похвалила я, таким чином повідомивши, що іспит Пітер, а так його звали, здав.

— Ваша Величносте, вам час. Все готово, чекаємо лише на вас, — стримано всміхнулася моя найкраща подруга і вірна камеристка С'юзен, присівши в легкому поклоні. Це вона зараз вклоняється, коли ми не одні. На самоті ж давно забула про всі ці традиції і взяла моду жартома мене називати невісткою, бо ж я дружина її брата! Я на таку фамільярність не ображалася, бо ця її безпосередність мені подобалася. За п'ять років нашого тісного знайомства вона стала частиною моєї сім'ї, моєю сестрою і неодноразово доводила свою вірність та вдячність за все минуле. Тепер я працювала над тим, щоб гарно видати її заміж, але не тиснула, бо кохання — річ вибаглива, не любить втручання.

— Йду, люба, — кивнула я і, піднявши пишний розшитий рожевими квітами на пастельному фоні поділ, гордо пройшла до головного холу. Сьогодні моїми прикрасами незмінно були корона, подарована колись дядечком, обручка і ланцюжок Деніела, що він купив його на ринку і презентував мені багато років тому (і хоч його подарунки вже не поміщувалися в скрині, той перший був для мене особливим і безцінним).

Коханий вже чекав на мене в холі, сьогодні нам довелося працювати окремо, хоч таке траплялося й украй рідко (просто я перевіряла підготовку до прийому, а Ден, як завжди, — безпеку. Навіть після своєї коронації він не покинув цю справу і не міг бути спокійним, якщо особисто не контролював королівство), тому домовилися зустрітися перед головним входом і виходом палацу.

Здалеку почула заливистий сміх сина і зрозуміла: мої чоловіки, певно, навіть не помітили мого запізнення, бо зайняті якимись черговими «важливими справами». Мимоволі зачарувалася тим, як гарно Ден грався з нашим чотирьохлітнім Лео, підкидаючи його в повітря і підхоплюючи в свої надійні батьківські руки, а графиня Аррон хмурилася і, як всі бабусі, сварилася зі своїм нащадком за «небезпечні ігри» з її обожнюваним онуком. Після народження принца, Амелда просила дозволити їй доглядати за ним. І, дивлячись на її успіхи по вихованню чужих діток у притулку, ми погодились і жодного разу не пошкодували. Мені завжди спокійніше, коли я знаю, що з Лео його бабця, а не якась чужа жінка, ймовірно шпигунка... мало що може бути. Життя вчило не довіряти людям.

— А ось і я, — усміхнулася весело, привертаючи до себе їх увагу. Ден опустив синочка на підлогу, а той, швидко-швидко перебираючи своїми маленькими ніжками, побіг до мене з криками, що завжди відбивалися щемливим відчуттям щастя в грудях: «Мамо!». Присіла, розкривши свої руки, зловила своє щастя в обійми і з насолодою вслухалася в чергову історію про те, як вони з татком літали, наче справжні птахи. Зацілувала пухкенькі щічки і випрямилася, взявши його ручку. Ден не забарився, ніжно поцілував мене і підхопив сина на руку. Поклала пальчики на лікоть коханого і всміхнулася своїм чоловікам, помічаючи, які ж вони схожі!

Леонард мав зелені, як у мене очі, і золотисте кучеряве волосся, точно, як у його батька. І поки, як всі діти, був великим мрійником і непосидою. Ми з Деном обожнювали його, але старалися змалку прикріплювати почуття відповідальності і ростити суворо, щоб не вийшло нам ще одного Роберта. Саме тому на всіх благодійних прийомах і зустрічах з народом, як сьогоднішня, Лео був присутнім з немовляти. Він повинен брати з нас приклад і зростати в любові до свого королівства та народу, вчитися бути слухачем їх бід і прагнути допомогти.

— Увага! Їх Величності королева та король Лантоньї Енні Ітеліона та Деніел Аррони з династії Мартіал, і Його Високість кронпринц Леонард! — оголосив церемоніймейстер.

Перед нами широко відкрилися двері, сонце засліпило, а коли очі адаптувалися до літнього денного світла, я узріла сотні людей, що стояли перед палацом. Кожних три місяці вони приходили сюди, приносили свої біди, прохання, подяки. А ми, зайнявши свій трон і посадивши сина посередині, виконували свій святий обов'язок, нікого не обділяли в увазі і турботі. І, на диво, наш малюк в ті довгі години нудного сидіння на троні, ніколи не плакав і не капризував. Він не розумів дорослих проблем, але йому було цікаво спостерігати. Його великі зелені очі невтомно розглядали підданих, він усміхався тим, хто йому подобався, а коли мова йшла про погані події, ловив наші емоції і засмучувався з нами. І ми з Деном вірили: він буде прекрасним королем, коли настане час, і продовжить нашу велику справу, яку ми в свою чергу продовжили від мого далекоглядного і мудрого дядечка.

Епілог 2

— Енні, — тихий голос коханого з вібруючими нотками і солодкими хрипинками був таким знайомим. Я так добре знала цей хитрий погляд, заштрихований ніжністю і невмирущим коханням. Таки невмирущим! Хоч про нього в народі стали ходити легенди, ми берегли наше щастя, ні перед ким не відкривали своїх почуттів, лиш наодинці проживали свою любов. Тепер було зрозумілим, навіщо довелося пережити стільки труднощів і розчарувань. Лиш у боротьбі змогли збагнути справжню ціну нашим стосункам. Завдяки нашим ворогами ми ті, хто ми є.